У ТВОРЧІЙ ЛАБОРАТОРІЇ ВЕРЛІБРИСТА

Пейзаж постає засобом проекції реалій зовнішнього довкілля на внутрішній світ ліричного героя. А звертання до образів природи засвідчує зацікавлення письменників усіх часів і країн в осмисленні прадавніх традицій нації.

Своїм забарвленням краєвиди живої природи викликають у людини не лише естетичне захоплення, а й породжують алегорії та символи. На думку американського філософа Ралфа Емерсона, природа повинна «просвітити й піднести людину, зарядивши її етичною й естетичною духовністю... Людина має сконцентрувати свої зусилля на читанні, розшифруванні й переживанні божественного тайнопису природи» [15, р. 110]. Іншими словами, наближення до природи означає наближення до духовних первин: шлях до найвищого ідеалу - через піднесення ідеального в людині, й навпаки. Ця думка як один з постулатів філософії трансценденталізму за своє першоджерело має тезу І. Канта про те, що «прекрасне - це символ морального добра» [1, с. 408].

Мета нашої роботи - установити естетичну, композиційну та жанротворчу роль, яку відіграють натурфілософські концепти в «осінніх» пейзажних віршах збірок «Гербарій» Євгена Маланюка та «Княжа емаль» Оксани Лятуринської.

В українській поезії першої третини XX століття відбувається активний «пошук відповідностей» між людиною та природою, підвалини якого закладено творчою рецепцією давньослов'янської спадщини на тлі формування новітніх естетичних доктрин, зокрема неоромантизму. У поетизації двоєдності «людина-природа» як сталої прикмети українськоїлітератури особливого значення в XX столітті набуває символізація наскрізної деталі та фольклорного образу, зокрема рослинного.

Не випадково одну зі своїх перших поетичних збірок Євген Маланюк називає «Гербарій». Під рослинним заголовком сполучаються виваженість і наукова точність слова, історичне та історіософське начала із гранично вираженою емоційністю. Поет виробляє власну мову символів, яка водночас є і знаряддям, і результатом пізнання світу:

Покарано... На наші кров і піт

Прийшла орда. Лишили олтарі ми...

Та в мрії живемо необоримій,

Що прийде час і зранені степи

Одягнуться в нових поем снопи,

Пов 'язані у перевесла рими [6, с. 40].

Секрет назви цілої книги «Гербарій» відкривається у заголовному вірші «Лист»: спостерігаючи, як «журливо жовкнуть пелюстки квіток життя», поет згадує свої дні у Києві [9, с. 79]. У цитованому вище сонеті гербарій як сукупність сухих листків і трав символізує минувшину, осмислення якої дається ліричному оповідачеві в категоріях поетичної творчості - «степи одягнуться в нових поем снопи... » та праці на землі, спілкування з природним довкіллям: «... поки на ланах душі моєї / Таємно спіє засів золотий, / Околицями людськими йдемо і /Щоденний цвіт збираєм — я і ти...».

Ключовим хронотопічним образом у «Гербарії» Є. Маланюка є степ. У старослов'янській традиції степ - простір незахищений, чоловічий, місце битви - чи з ворогом, чи з природою [14, с. 71]. Для українського поета степ виступає також символом утраченої батьківщини, вплітаючись у канву ностальгійних настроїв:

А я на полум "ірозлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір 'ях - вітряки.

Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору-

І п'єш самотній, смертний біль [6, с. 46].

Недарма один із циклів «Гербарію» названо «Псалми степу». Характерними рисами псалма є, як відомо, особлива ритміка, варіативність однієї думки, оформленої синтаксичними повторами, синонімією та антонімією, антитезами, паралелізмом, повторами. У момент виникнення псалма канонічною вимогою до нього було двоголосе виконання [16, с. 90]. Тому він, подібно до молитви, будується на діалозі ліричного персонажа та імпліцитного адресата. Проте концептуальна відмінність зазначених жанрів -у тому, що адресатом псалма не завжди є Божество. Як, наприклад, у такому вірші Маланюка:

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит, -

Ми не зазнали іншої музики

І інших слів в вогні залізних літ [6, с. 55].

Ґрунтуючись на хронотопі степу, Маланюк у «Псалмах» творить забарвлений натурфілософськими рисами образ «бранки степової», якій послідовно надає рис матері та коханки, - образ України.

Свою натурфілософську концепцію України творить і Оксана Лятуринська. Самі назви її збірки - «Княжа емаль» та окремих її частин -«Волинські майоліки», «Філігран» - дають підставу говорити про синтез мистецтв як засіб показу авторкою волинської осені. За визначенням М. Ільницького, «Княжа емаль» Лятуринської - це «скупа й точна деталь, яка поступово еволюціонує від штриха видряпаного на стіні печери рисункапервісного художника до волинської майоліки, а згодом - до повного спектру кольорів веселки» [2, с. 257].

Кожен із видів мистецтва, винесених письменницею в заголовки, має свою техніку, в якій цілком можливо виконати твір на осінню тему: філігрань є геометричним або рослинним візерунком із тонкого металевого дроту; майоліка - керамічний виріб із кольорової глини з емалевим покриттям; емаль (перегородчаста) - пейзажний або геометричний чарівливий за красою візерунок зі склоподібної маси. У силовому полі творів-екфраз поєднуються естетичний досвід автора й реципієнта, всі асоціації, пов'язані з найменуванням виду мистецтва. А тому сприйняття віршів Євгена Маланюка та Оксани Лятуринської, ключовим образом у яких є осінь, значно збагачується за рахунок знань читача та його намагання вловити рух думки ліричного персонажа [7, с. 36]. Таким промовистим твором є вірш Маланюка:

Вже на єдвабі неба осінь

Гаптує золотом лазур.

Вже воздух диха у знемозі

Передчуттям музики бур.

На вирізьблені крайобрази

З каміння, золота і скла

Журливо-жалібно лягла

Гримаса болю і образи... [6, с. 42].

На противагу цьому, «осінні» вірші Оксани Лятуринської відзначаються особливою вишуканістю, грайливістю, мелодійністю. Мистецька синестезія сполучається з багатою сенсорикою - зорові образи отримують свій звук, смак, аромат:

... Пішов вже вересень, листопад

За смугу сіру, наче попіл,

Туди, туди! Там виночерпій

Склянки тернового зачерпить,

Гіркого боднями відчопить [5, с. 91].

Метафорична постать виночерпія, відома у більшості культур, створює особливо високий ступінь синестезії: адже образом, який здатен сполучити й чотири першооснови (землю, воду, повітря та вогонь), і чотири пори року, і п'ять відчуттів (зір, смак, нюх, слух, дотик), сучасні дослідники визнають вино [7, с. 85; 10, с. 73-77; 11, с. 130]. Поява цього образу в Лятуринської зумовлена назвою «Волинські майоліки», - такого ґатунку виробом може бути і дзбан, у який налито вино.

Є. Маланюк, продовжуючи закладену у збірці «Стилет і стилос» історіософську лінію, витворює складний символічний комплекс «осінь-як-держава і осінь-як-правитель»:

Гетьманським палацом засяв

Осінній ліс крізь світлий спокій.

Ця золота краса уся -

Тобі, гетьмане синьоокий!

Ввійди і освяти єдваб

Булавним блиском із правиці,

Мою весну сюди приваб -

Осіннім сумом отруїться [«Держава Жовтня». 6, с. 42].

Тут, як і в осінньому поетичному міфі Оксани Лятуринської, є дещо від японської поезії: «Осінь у теплих тонах і легких туманах викликає спокій і умиротвореність» [див. 12, с. 23]. Така ж атмосфера спокою та умиротвореності, позначена мистецькими й історіософськими символами, відчувається у наступних віршах:

Хай біле пір 'я гордо грає,

Хай на киреї - злото слав -

Він не мечем тепер керує,

Лише спокоєм мудрих слів

[Євген Маланюк. «Держава Жовтня». 6, с. 43]

Туманом ранки, наче газом, Палету барв прикрили чисту.

І з почуттям побожним, урочистим

Розгортую неторкані полотна...

[Оксана Лятуринська. «Дивіться: осені пейзажі...». 5, с. 92].

Останній мотив наводить і на думку про китайський живопис ґохуа: його головним принципом є повільне розгортання сувою, під час якого споглядач створює у своїй уяві динамічний образ явища. Наповнений відчуттям емоційної безмежності пейзаж ґохуа писався не з натури; своєрідна повітряна перспектива тут сполучається з протиставленням планів, ритмічним співвідношенням великих і малих форм. Людина не відіграє активної ролі у пейзажі, пройнята споглядальним умонастроєм [7, с. 168]:

Ти одягнув гаї й ліси

В гетьманський кармазин і злото,

І, поки не роздягне сльота,

Вони пишаються в красі (Є. Маланюк).

Дивіться: осені пейзажі!..

Як передати, осене, твою істоту?..

Вже завтра будеш тине тая,

Ти зацвітеш криваво-золотая... (Оксана Лятуринська).

В образній структурі цитованих творів, крім імпресіоністичної функції - змалювання динамічної візуальної картини, спроеційованої на душевний стан ліричного героя (ліричної героїні), - кольори створюють глибинне міфічне підґрунтя, яке, за Ю. Ковалівим, засвідчує «прорив крізь товщу століть у завжди невичерпне становлення, у творчу перспективу» [4, с. 82].

Мистецька синестезія дозволяє Маланюкові та Лятуринській олюднити осінь, надати їй водночас кількох символічних - можна навіть сказати, архетипних - іпостасей. Зазначимо деякі з них.

Осінь Маланюка - позначений міфологемою ріки Стікс складний символ умирання й водночас народження: «В яку весну незнано-нову / Везе Харон чергу примар?» [6, с. 44].

Осінь Лятуринської - чарівниця, за порухом пера якої навіть квіти та рослини вершать у природі певні ритуали [8, с. 234; 9, с. 114], виступаючи мов живі істоти:

Глянь, яка жоржин тут повінь! І червоні, й малинові... Де вже їм шукати рівні -Достеменно гетьманівни... [5, с. 226].

Осінь Маланюка - ватажок «війська» хмар і вітрів: «Списи дощів на смерть проткнуть / Землі старої чорне тіло... / І золоту красу вітрам / Розсипле ліс в дощевій січі», руйнівник і водночас будівничий: «І снігу у зими позичить, /1 встане, наче білий храм» [6, с. 51].

Осінь Лятуринської - господиня [13, с. 129], хранителька ремесел, у якої лірична героїня просить «барвистої запаски, // розшитої сап 'яном свитки, //з тонкими барвами намітки» [5, с. 89-90].

Для обох авторів осінь - правитель «держави Жовтня», у Маланюка «жовтень-гетьман», а у Лятуринської - давньослов'янська княгиня, яка «в лісі ходить, аж по п 'яти //убрана в куни і шкарлати», для якої «барвний ліс, мов князь, багатий» [5, с. 149].

На додачу можна сказати, що осінь Лятуринської - аристократка з лицарських часів, героїня середньовічних куртуазних віршів, у якої «солодко в 'яне запах царських м 'ят // на вогкім подолі мантилі» («Із саду тихо залями пройду...»). За висловом Яра Славутича, «високі почування аристократичної панни... так гарно змальовані у стислих висловах, що створюють не лише пластичну картину, а й високу шляхетність у відчуванні» [цит. за 5, с. 760]. У свою чергу, розмаїта сенсорна (кольорова, запахова) образність дає нам змогу твердити, що цією панною є осінь:

Із саду тихо залями пройду

Ікількакротно відіб'ють свічада

Моїх очей зіницю золоту

І блискітки - дар листопада [5, с. 90-91].

Врешті-решт, осінь у Лятуринської виростає в архетип Богоматері: Покрові-Заступниці / Свічі воску ярого, / Ризи злота сутого, / Кожне зідхнення! /Діву Чисту хвалимо, /Діву славимо! [5, с. 107].

Відповідно до іпостасей, яких набуває природа у ліриці Євгена Маланюка та Оксани Лятуринської, урізноманітнюється й жанрова палітра доробку авторів. Тут маємо й ліричний пейзаж, і натюрморт, і портрет; рідкісні в українській літературі XX століття взірці куртуазного вірша; язичницькі (або християнські) гімни божествам; вірші-екфрази; вірші-медитації, романси, пісні, псалми. Сплавляючи в одне естетичне ціле елементи природного довкілля та людської культури, вони передають реципієнтові мінливість зовнішнього світу та порухи людської душі.

 

 

Список використаних джерел

1.                  Анатомия мудрости: 120 философов / авт.-сост. П.С. Таранов. - Т. 2. - Симферополь : Реноме, 1997. - 624 с.

2.                  Ільницький М.М. Від «Молодої музи» до «Празької школи» / Микола Ільницький. - Л. : Вид-во Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича, 1995. -318 с.

3.                  Клочек Г.Д. Енергія художнього слова : зб. статей / Григорій Клочек. - Кіровоград : Редакц.-видавн. центр КДПУ імені Володимира Винниченка, 2007. - 448 с.

4.                  Ковалів Ю.І. «Празька школа» : на крутосхилах філософії чину / Юрій Ковалів. - К. : Вид-во «Бібліотека українця», 2001. - 120 с. -(Бібліотека українця).

5.                  Лятуринська О. Зібрані твори / Оксана Лятуринська ; ред. Богдан Гошовський і Світлана Кузьменко. - Торонто : Вид-во Організації українок Канади, 1983. - 814 с. - (Першотвір).

6.                Маланюк Є. Невичерпальність : поезії, статті / Євген Маланюк ; упоряд., передм. і приміт. Л. Куценка. - К. : Веселка, 1997. - 318 с. - (Шкільна бібліотека).

7.                Науменко Н.В. Символіка як стильова домінанта української новелістики кінця XIX - початку XX ст. : монографія / Наталія Науменко. -К. :НУХТ, 2005.-204 с.

8.                Салига Т.Ю. Високе світло : Літературно-критичні студії / Тарас Салига. - Л. : Каменяр ; Мюнхен : Український вільний університет, 1994. -270 с. - (Серія Українського вільного університету : Монографії. Число 54).

9.                Скорина Л. Література та літературознавство української діаспори : курс лекцій / Людмила Скорина. - 2-ге вид., доповн. - Черкаси : Брама-Україна, 2005. - 384 с.

10.            Ставицька Л.О. Естетика слова в українській поезії 10-30-х років XX століття / Леся Ставицька. - К. : Правда Ярославичів, 2000. - 144 с.

11.            Холл Дж. Словарь символов и сюжетов в искусстве / Джеймс Холл ; пер. с англ. под ред. А. Майкапара. - М. : ФАИР-Пресс, 1999. - 656 с.

12.            Цветы четырех времен года : японская классическая поэзия / пер. со старояп. В. Марковой. - М. : ЭКСМО-Пресс, 2000. - 252 с.

13.            Чернихівський Г. Оксана Лятуринська: життя і творчість / Гаврило Чернихівський, Валентина Чернихівська. - Кременець-Тернопіль: Малий видавничий дім, 2002. - 289 с.

14.            Шейнина Е.Я. Энциклопедия символов / Елена Шейнина. - М.: ООО «Издательство АСТ»; X.: ООО «Торсинг», 2002. - 591 с; ил.

15.            Emerson, R.W. Selected Essays / Ralph Waldo Emerson. N.Y. : Longmans, 1982. xxx, 379 p.

16.   Hodeir, A. Les formes de la musique / Andre Hodeir. Paris : Seghers,
1995. vii, 212 p.
















Жовтень 25, 2015, 14:45