У ТВОРЧІЙ ЛАБОРАТОРІЇ ВЕРЛІБРИСТА

Пейзаж постає засобом проекції реалій зовнішнього довкілля на внутрішній світ ліричного героя. А звертання до образів природи засвідчує зацікавлення письменників усіх часів і країн в осмисленні прадавніх традицій нації.


Своїм забарвленням краєвиди живої природи викликають у людини не лише естетичне захоплення, а й породжують алегорії та символи. На думку американського філософа Ралфа Емерсона, природа повинна «просвітити й піднести людину, зарядивши її етичною й естетичною духовністю... Людина має сконцентрувати свої зусилля на читанні, розшифруванні й переживанні божественного тайнопису природи» [15, р. 110]. Іншими словами, наближення до природи означає наближення до духовних первин: шлях до найвищого ідеалу - через піднесення ідеального в людині, й навпаки. Ця думка як один з постулатів філософії трансценденталізму за своє першоджерело має тезу І. Канта про те, що «прекрасне - це символ морального добра» [1, с. 408].


Мета нашої роботи - установити естетичну, композиційну та жанротворчу роль, яку відіграють натурфілософські концепти в «осінніх» пейзажних віршах збірок «Гербарій» Євгена Маланюка та «Княжа емаль» Оксани Лятуринської.


В українській поезії першої третини XX століття відбувається активний «пошук відповідностей» між людиною та природою, підвалини якого закладено творчою рецепцією давньослов'янської спадщини на тлі формування новітніх естетичних доктрин, зокрема неоромантизму. У поетизації двоєдності «людина-природа» як сталої прикмети українськоїлітератури особливого значення в XX столітті набуває символізація наскрізної деталі та фольклорного образу, зокрема рослинного.


Не випадково одну зі своїх перших поетичних збірок Євген Маланюк називає «Гербарій». Під рослинним заголовком сполучаються виваженість і наукова точність слова, історичне та історіософське начала із гранично вираженою емоційністю. Поет виробляє власну мову символів, яка водночас є і знаряддям, і результатом пізнання світу:


Покарано... На наші кров і піт


Прийшла орда. Лишили олтарі ми...


Та в мрії живемо необоримій,


Що прийде час і зранені степи


Одягнуться в нових поем снопи,


Пов 'язані у перевесла рими [6, с. 40].


Секрет назви цілої книги «Гербарій» відкривається у заголовному вірші «Лист»: спостерігаючи, як «журливо жовкнуть пелюстки квіток життя», поет згадує свої дні у Києві [9, с. 79]. У цитованому вище сонеті гербарій як сукупність сухих листків і трав символізує минувшину, осмислення якої дається ліричному оповідачеві в категоріях поетичної творчості - «степи одягнуться в нових поем снопи... » та праці на землі, спілкування з природним довкіллям: «... поки на ланах душі моєї / Таємно спіє засів золотий, / Околицями людськими йдемо і /Щоденний цвіт збираєм — я і ти...».


Ключовим хронотопічним образом у «Гербарії» Є. Маланюка є степ. У старослов'янській традиції степ - простір незахищений, чоловічий, місце битви - чи з ворогом, чи з природою [14, с. 71]. Для українського поета степ виступає також символом утраченої батьківщини, вплітаючись у канву ностальгійних настроїв:


А я на полум "ірозлуки


Назавше спалюю роки,


І сниться степ Твій, сняться луки


І на узгір 'ях - вітряки.


Там свист херсонського простору!


Там вітер з кришталевих хвиль!


А тут: в вікні опустиш штору-


І п'єш самотній, смертний біль [6, с. 46].


Недарма один із циклів «Гербарію» названо «Псалми степу». Характерними рисами псалма є, як відомо, особлива ритміка, варіативність однієї думки, оформленої синтаксичними повторами, синонімією та антонімією, антитезами, паралелізмом, повторами. У момент виникнення псалма канонічною вимогою до нього було двоголосе виконання [16, с. 90]. Тому він, подібно до молитви, будується на діалозі ліричного персонажа та імпліцитного адресата. Проте концептуальна відмінність зазначених жанрів -у тому, що адресатом псалма не завжди є Божество. Як, наприклад, у такому вірші Маланюка:


Прости, прости за богохульні вірші,


Прости тверді, зневажливі слова!


Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,


Гіркі й пісні глуха душа співа.


Під грім гармат, під вітру подих дикий


Гула дудонь з-під варварських копит, -


Ми не зазнали іншої музики


І інших слів в вогні залізних літ [6, с. 55].


Ґрунтуючись на хронотопі степу, Маланюк у «Псалмах» творить забарвлений натурфілософськими рисами образ «бранки степової», якій послідовно надає рис матері та коханки, - образ України.


Свою натурфілософську концепцію України творить і Оксана Лятуринська. Самі назви її збірки - «Княжа емаль» та окремих її частин -«Волинські майоліки», «Філігран» - дають підставу говорити про синтез мистецтв як засіб показу авторкою волинської осені. За визначенням М. Ільницького, «Княжа емаль» Лятуринської - це «скупа й точна деталь, яка поступово еволюціонує від штриха видряпаного на стіні печери рисункапервісного художника до волинської майоліки, а згодом - до повного спектру кольорів веселки» [2, с. 257].


Кожен із видів мистецтва, винесених письменницею в заголовки, має свою техніку, в якій цілком можливо виконати твір на осінню тему: філігрань є геометричним або рослинним візерунком із тонкого металевого дроту; майоліка - керамічний виріб із кольорової глини з емалевим покриттям; емаль (перегородчаста) - пейзажний або геометричний чарівливий за красою візерунок зі склоподібної маси. У силовому полі творів-екфраз поєднуються естетичний досвід автора й реципієнта, всі асоціації, пов'язані з найменуванням виду мистецтва. А тому сприйняття віршів Євгена Маланюка та Оксани Лятуринської, ключовим образом у яких є осінь, значно збагачується за рахунок знань читача та його намагання вловити рух думки ліричного персонажа [7, с. 36]. Таким промовистим твором є вірш Маланюка:


Вже на єдвабі неба осінь


Гаптує золотом лазур.


Вже воздух диха у знемозі


Передчуттям музики бур.


На вирізьблені крайобрази


З каміння, золота і скла


Журливо-жалібно лягла


Гримаса болю і образи... [6, с. 42].


На противагу цьому, «осінні» вірші Оксани Лятуринської відзначаються особливою вишуканістю, грайливістю, мелодійністю. Мистецька синестезія сполучається з багатою сенсорикою - зорові образи отримують свій звук, смак, аромат:


... Пішов вже вересень, листопад


За смугу сіру, наче попіл,


Туди, туди! Там виночерпій


Склянки тернового зачерпить,


Гіркого боднями відчопить [5, с. 91].


Метафорична постать виночерпія, відома у більшості культур, створює особливо високий ступінь синестезії: адже образом, який здатен сполучити й чотири першооснови (землю, воду, повітря та вогонь), і чотири пори року, і п'ять відчуттів (зір, смак, нюх, слух, дотик), сучасні дослідники визнають вино [7, с. 85; 10, с. 73-77; 11, с. 130]. Поява цього образу в Лятуринської зумовлена назвою «Волинські майоліки», - такого ґатунку виробом може бути і дзбан, у який налито вино.


Є. Маланюк, продовжуючи закладену у збірці «Стилет і стилос» історіософську лінію, витворює складний символічний комплекс «осінь-як-держава і осінь-як-правитель»:


Гетьманським палацом засяв


Осінній ліс крізь світлий спокій.


Ця золота краса уся -


Тобі, гетьмане синьоокий!


Ввійди і освяти єдваб


Булавним блиском із правиці,


Мою весну сюди приваб -


Осіннім сумом отруїться [«Держава Жовтня». 6, с. 42].


Тут, як і в осінньому поетичному міфі Оксани Лятуринської, є дещо від японської поезії: «Осінь у теплих тонах і легких туманах викликає спокій і умиротвореність» [див. 12, с. 23]. Така ж атмосфера спокою та умиротвореності, позначена мистецькими й історіософськими символами, відчувається у наступних віршах:


Хай біле пір 'я гордо грає,


Хай на киреї - злото слав -


Він не мечем тепер керує,


Лише спокоєм мудрих слів


[Євген Маланюк. «Держава Жовтня». 6, с. 43]


Туманом ранки, наче газом, Палету барв прикрили чисту.


І з почуттям побожним, урочистим


Розгортую неторкані полотна...


[Оксана Лятуринська. «Дивіться: осені пейзажі...». 5, с. 92].


Останній мотив наводить і на думку про китайський живопис ґохуа: його головним принципом є повільне розгортання сувою, під час якого споглядач створює у своїй уяві динамічний образ явища. Наповнений відчуттям емоційної безмежності пейзаж ґохуа писався не з натури; своєрідна повітряна перспектива тут сполучається з протиставленням планів, ритмічним співвідношенням великих і малих форм. Людина не відіграє активної ролі у пейзажі, пройнята споглядальним умонастроєм [7, с. 168]:


Ти одягнув гаї й ліси


В гетьманський кармазин і злото,


І, поки не роздягне сльота,


Вони пишаються в красі (Є. Маланюк).


Дивіться: осені пейзажі!..


Як передати, осене, твою істоту?..


Вже завтра будеш тине тая,


Ти зацвітеш криваво-золотая... (Оксана Лятуринська).


В образній структурі цитованих творів, крім імпресіоністичної функції - змалювання динамічної візуальної картини, спроеційованої на душевний стан ліричного героя (ліричної героїні), - кольори створюють глибинне міфічне підґрунтя, яке, за Ю. Ковалівим, засвідчує «прорив крізь товщу століть у завжди невичерпне становлення, у творчу перспективу» [4, с. 82].


Мистецька синестезія дозволяє Маланюкові та Лятуринській олюднити осінь, надати їй водночас кількох символічних - можна навіть сказати, архетипних - іпостасей. Зазначимо деякі з них.


Осінь Маланюка - позначений міфологемою ріки Стікс складний символ умирання й водночас народження: «В яку весну незнано-нову / Везе Харон чергу примар?» [6, с. 44].


Осінь Лятуринської - чарівниця, за порухом пера якої навіть квіти та рослини вершать у природі певні ритуали [8, с. 234; 9, с. 114], виступаючи мов живі істоти:


Глянь, яка жоржин тут повінь! І червоні, й малинові... Де вже їм шукати рівні -Достеменно гетьманівни... [5, с. 226].


Осінь Маланюка - ватажок «війська» хмар і вітрів: «Списи дощів на смерть проткнуть / Землі старої чорне тіло... / І золоту красу вітрам / Розсипле ліс в дощевій січі», руйнівник і водночас будівничий: «І снігу у зими позичить, /1 встане, наче білий храм» [6, с. 51].


Осінь Лятуринської - господиня [13, с. 129], хранителька ремесел, у якої лірична героїня просить «барвистої запаски, // розшитої сап 'яном свитки, //з тонкими барвами намітки» [5, с. 89-90].


Для обох авторів осінь - правитель «держави Жовтня», у Маланюка «жовтень-гетьман», а у Лятуринської - давньослов'янська княгиня, яка «в лісі ходить, аж по п 'яти //убрана в куни і шкарлати», для якої «барвний ліс, мов князь, багатий» [5, с. 149].


На додачу можна сказати, що осінь Лятуринської - аристократка з лицарських часів, героїня середньовічних куртуазних віршів, у якої «солодко в 'яне запах царських м 'ят // на вогкім подолі мантилі» («Із саду тихо залями пройду...»). За висловом Яра Славутича, «високі почування аристократичної панни... так гарно змальовані у стислих висловах, що створюють не лише пластичну картину, а й високу шляхетність у відчуванні» [цит. за 5, с. 760]. У свою чергу, розмаїта сенсорна (кольорова, запахова) образність дає нам змогу твердити, що цією панною є осінь:


Із саду тихо залями пройду


Ікількакротно відіб'ють свічада


Моїх очей зіницю золоту


І блискітки - дар листопада [5, с. 90-91].


Врешті-решт, осінь у Лятуринської виростає в архетип Богоматері: Покрові-Заступниці / Свічі воску ярого, / Ризи злота сутого, / Кожне зідхнення! /Діву Чисту хвалимо, /Діву славимо! [5, с. 107].


Відповідно до іпостасей, яких набуває природа у ліриці Євгена Маланюка та Оксани Лятуринської, урізноманітнюється й жанрова палітра доробку авторів. Тут маємо й ліричний пейзаж, і натюрморт, і портрет; рідкісні в українській літературі XX століття взірці куртуазного вірша; язичницькі (або християнські) гімни божествам; вірші-екфрази; вірші-медитації, романси, пісні, псалми. Сплавляючи в одне естетичне ціле елементи природного довкілля та людської культури, вони передають реципієнтові мінливість зовнішнього світу та порухи людської душі.


Жовтень 25, 2015, 14:45