Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода,

Мелодії грає на каміння флейті,

А в білих пін хвилястогривім рейді

Риб щічки розцвітають з глибу дна.

Над плесо вискочила з них одна,

Та, сонця колесом побита в леті,

Упала вниз. Відтоді є в хвиль меті

Самітна і німа, хоч молода.

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,

Не заспокоїть сірини багонце

Чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

І мрій снуєш сріблясте волоконце,

І вверх глядиш, мов навіжена риба,

Яка побачила хоч раз вже сонце.

A river purls and curls and swirls and purrs,

And plays а canto on the stony horn.

And, in the white-mane raid of chilly morn,

The eyes of trout peep from behind the spurs.

Over the reach one trout – oh, what a scorn! –

Has jump’d; but, hardly stung by sunny burs,

He’s fallen down. From thence, in wavy stirs

He’s only one, so lonely and forlorn.

You poet! Black is your road trodden out,

For neither money flows nor city steams

Would be so precious things to worry ‘bout.

You keep on spinning silver threads of dreams,

And look up high – just like a frenzy trout

Who’d ever seen the sun over the streams.