Образок перший

 

 

«ВАШ СИН І БРАТ»

 

 

Я

Я знаю, як росте трава,

Я бачила, як сходить сонце,

Я воду із струмка пила,

В долонях промінь принесла

І посадила на віконці.

Бо я з живого джерела…

Бо я з села.

 

Це коротенька поетична сповідь колишньої студентки Національного університету харчових технологій, яка, хоч і стала економістом, але в душі була й лишається поетом. А все тому, що вона й направду з живого джерела – «з села».

 

С

Село Нетеребка Корсунь-Шевченківського району Черкащини, що його увічнила в таких рядках учителька з великим педагогічним досвідом і неабияким поетичним талантом – Антоніна Петрівна Задорожня:

 

Моє село – у Всесвіті піщина.

Краплинка в морі, цяточка на карті.

Ти – дорога моя, маленька Батьківщина,

Захоплення, любові й шани варта,

Тут Рось тече. Грайлива, аж сріблиста,

Вертає нас у сиву давнину…

 

А ще раніше в такій чудовій оді оспівав рідне село заслужений артист України Олександр Василенко:

 

І досі кличе стежка польова,

Якою бігав я на Рось купатись,

Де й досі чути мамині слова,

Он жайворонок в небі, вічне свято.

Дитинства рай, свята моя земля,

Орали ж оце поле мої предки

Ярок-лісочок видно ледь здаля,

А назва цьому раю – Нетеребка…

 

Тут і народився Сашко. Як у старі добрі часи, – у хаті, на печі. Рівно опівночі – у пору, коли в казках відбуваються великі дива, – з середи 24-го на четвер 25-го червня 1958 року.

Тієї ночі «небо розверзлося і з нього пішов не дощ, а злива». Узяті в лапки слова належать Тев’є-молочникові з іще тоді ненаписаної «Поминальної молитви» Григорія Горіна (вона побачила світ у 1989-му), – але тут вони якраз доречні.

Сильні зливи відтоді супроводжували нашого героя кожного дня народження, за поодинокими винятками. Стихія Води стала визначальною у його єстві – водяний знак Зодіаку (Рак); річка Рось, яка тече через рідне село і відтак є його символом-архетипом; улюблена дощова погода, найбільше – осіння (як я її називаю – «боса-нóвиста», від назви популярного бразильського музичного стилю); і уподобаний з маминих уроків української літератури, але так і не зіграний на сцені Той, що греблі рве, герой Лесиної «Лісової пісні».

 

Досі добрим словом згадує всіх своїх однокласників. І тих, кого нема (а таких уже шестеро), і тих, хто ще живий-здоровий, чого й нам усім бажає. І дуже шкодує, що через серйозну хворобу не може з ними зустрітися – хіба інколи по телефону поспілкується. Молодці, – каже, – японці, що мобільний зв’язок придумали. Хоч із нагоди сорокаріччя від дня закінчення школи – це було в серпні 2015 року – можу віншувати своїх друзів і подруг отаким віршем:

 

Саме зоряні зараз дощі.

Поять землю натхненням і хмелем.

Але скоро вже ранок заграє –

запишались жоржини в росі.

І прийдуть однокласники –

сміхом і радістю школу населять,

Наче в пісні старій:

«Як чудово, що тут ми зібралися всі».

 

Ми зібралися всі. Скільки літ, скільки зим? –

рівно сорок…

Але де ж іще шестеро?..

їх не дозвешся з минулих часів…

Та не зникне їх слід

на Чумацького Шляху просторах,

Доки в наших серцях ще звучить їхній голос і спів.

 

Саме зоряні зараз дощі.

Доцвітають між ними сузір’я –

В сорокове уже диво-серпень

приносить нам зустрічі мить.

Ви пробачте мені,

що не з вами злітаю у сонячний вир я –

Якщо змога – лиш слово привіту,

мов срібну дощинку, прийміть…

 

*

 

У

У дні натхнення Бог створив Сицилію, – написала Ліна Костенко. Про маленьке кам’яне диво, укрите зеленню. Про міста, які разком розташувалися на узбережжі, мов намисто на шиї богині: Палермо, Катанія, Мессіна, Аґрідженто, Таорміна, Марсала, Сіракузи…

А ліричний герой іншого з сучасних поетів – Ігоря Качуровського – у квіточках Сицилії, серед яких «блакитний огірочник», «густо-червоний спалах конюшини», «вогні алое», «китиці гліциній», «шавлія фіалково-синя», «агави цвіт», бачив перетворених на рослини міфічних героїв, здатних, однак, до постійного перевтілення:

 

Чи відтворились ви у давнім міті,

Чи, може, вас створив цей самий міт?

 

(тобто міф, як звикли говорити ми, материкові українці).

 

Але в такий, не менш щасливий день натхнення Бог створив – Неаполь:

Затоку, квіти, вулиці, оселі.

Створив прибій – цей рій солоних крапель,

Що угніздивсь на прибережній скелі.

Створив п’янку історію любові –

Суцвіття правди й чарівних ілюзій,

Підхоплену та втілену у слові

Синьйорами Скарначчі й Тарабузі…

 

У переліку дійових осіб будь-якої п’єси знайдеться персонаж, позначений двома словами: «його (її) син», «його (її брат)».

І от вам один із перших сценічних образів Олександра – Нікколо Чібор із комедії Джуліо Скарначчі та Ренцо Тарабузі «Моя професія – синьйор з вищого світу», поставленої 1981 року (режисер – Володимир Оглоблін) у блискучому українському перекладі Віля Гримича.

Грав він і прем’єрну виставу, і кілька ювілейних, і завершальний акорд – у листопаді 1991-го – теж належить йому. Плюс до того, перша вистава, у якій я його побачила (січня шостого року 1988-го), за що й охрестила його Синьйором-Олександром… Отже, десять років поспіль – фактично у цій ролі беззмінний.

Дамо слово виконавцеві:

«Пам’ятаю, який фурор викликала прем’єра комедії «Моя професія…» В ній нарешті відчув, що вдало зіграна роль дає можливість піднятися ще на один щабель у власній творчості».

Цікаво, що п’єсу цю (в італійському оригіналі вона, до речі, називається по-іншому – «Ікра та сочевиця», як перифраз архетипного протиставлення «багатих і бідних») дуже полюбляють угорці.

Їхньою землячкою, за задумом авторів, була Ілона Чібор – член спонтанно створеного благодійного комітету під орудою Леонідо Папаґатто. І недарма вона мала таке родовите прізвище – первісно це було, власне, ім’я Тібор (хоча «хоробрий» у перекладі зі старофранцузької, воно було найбільше уподобано в Угорщині).

Їхній, у другому поколінні мадяр, Нікколо – Іштван Хіртліґ, а також росіянин Олексій Яковлєв (із фільму «Мільйон у шлюбному кошику» Одеської кіностудії, знятого у 1986 році), та й «наші» – Тарас Оглоблін, Костянтин Фомін, Георгій і В’ячеслав Хостікоєви, Дмитро Ступка і Олександр Шкребтієнко – це стільки різних характерів під одним іменем.

То хто він – Нікколо?

Мамин мазунчик, «хлопчик-мажор», який спасував перед тимчасовими труднощами?

Чи жертва обставин?

У списку дійових осіб, виконаному в пишному бароковому стилі, автори зазначають: «Нікколо Чібор – симпатичний і дуже вразливий молодик (трохи далі уточнено – двадцяти років від роду), син Ілони, який і став причиною її хвилювань. А втім, його страждання анітрохи не менші. На щастя, знайшлася добра душа, яка згодилася втішити його».

Може, комусь видасться інакше, але молодий Тарас Оглоблін дав доволі своєрідне прочитання цього образу. Такий собі з доброго дива «хіпстер», котрий, перебуваючи на своїй хвилі, навряд розумів, до якої метушні став призвідцем. Цього героя (героя, не актора!) одна юна театралка так і назвала – «безпорадним, комічним, безвільним і піддатливим».

Олексій Яковлєв – і зовні, і внутрішньо схожий на Джельсоміно з казкової повісті Джанні Родарі. Такий само чутливий до фальші і такий само залюблений у правду. Це й дозволяє йому, двадцятирічному, витримати такий удар долі, що проти нього не кожний дорослий устояв би.

І тепер – Олександр. У його виконанні Нікколо – це достеменна жертва обставин. Несподіваний трагічний персонаж у буянні по-італійськи темпераментного комедійного дійства. Наче не зовсім довіряючи іншим дійовим особам, раз по раз звертається до зали – самими очима благаючи про допомогу.

Мало того що дві дії поспіль (хоча ні, не поспіль, а через одну: фактично всю другу дію проспав як убитий, «накачаний» сильним снодійним, чому й виявився «єдиним, хто поки не з’їхав із глузду») перебувати у неабиякому напруженні через усвідомлення того, що скоїв тяжкий злочин: нівроку «тимчасові труднощі».

Та ще й насамкінець дізнатися – що це була просто інсценівка! Або, як зараз модно говорити, – фейк. Рідна людина, кузен-опікун Раймондо, задумав накласти лапу на твій спадок, у казино його процвиндрити, а щоб замести сліди – довести тебе до душевної хвороби, причому таким диким способом?

Тут уже не просто зітхання з полегшенням. Тут очевидний великий катарсис.

До нього глядача підводить сцена «Убивство Гонзаго… пардон, Алессандро» з третьої дії: її в дусі гамлетівської «мишоловки» дотепно розіграли Леонідо Папаґатто – Степан Олексенко, його син Роберто – Володимир Коляда і приятель Велутто – Богдан Бенюк. У цю пастку, врешті-решт, і потрапляє нечистий на руку Раймондо (Лесь Задніпровський), викривши себе обуреним вигуком: «Це підло!».

Віддамо йому належне, режисером він виявився непересічним. Усе один до одного: і револьвер із холостими патронами (бабахне як треба!), і забризкана кров’ю (як виявилося – телячою) маніжка, і підкуплений слуга… Так усе гарно закручено, що повірив не лише Нікколо, а й усі до одного глядачі.

Як же він, бідолаха, міг не повірити – такий молодий і вразливий?.. Напевно ж Алессандро (Олексій Пєтухов), котрого він нібито застрелив із револьвера, був для нього не просто обслугою. Вірогідно, що старий опікувався Чібором-наймолодшим як рідним сином. Так, добру половину другої дії «убієнний» лакей сновигав по сцені з ліхтарем, удаючи привид (із оцією не раз цитованою в антрактах тирадою: «уби-ивця… ну проклятий же ти убивця, ну…») – а потім – абсолютно людська, навіть тепла інтонація: «Нікколо, ти спиш?..» Цього юнака, нащадка шляхетного роду, назвати на «ти» могла лише дуже близька людина, чи не так? Відчувалося, що слузі недобре в цій лиховісній грі. Навіть попри мільйон лір – цілий мільйон! – який «обломився» йому від кузена-опікуна. Тому буквально в останню хвилину Алессандро й пожалів свого підопічного. «Устав із мертвих» та й розповів хазяям усю правду.

Та, як бачите, Нікколо не міг не повірити в розіграну навколо нього сцену.

А достеменним опікуном для нього виявився Леонідо – «синьйор з вищого світу», «справжній полковник», геніальний артист, а насамкінець – і тесть.

І не раз визнавав сам Олександр – і до сьогодні визнає, – що для нього то була справжня трагедія, а не комедія.

Нічого, нічого. Зате… за неї були перші оплески.

 

Чи пам’ятаєте ви свої перші оплески? – таке питання іноді ставлять відомим артистам. Знаючи, що аплодуватимуть іще й не раз – і за головні ролі, й за другорядні. Але так, як це було вперше, – вже не буде.

Олександр добре пам’ятає, коли, – наприкінці 1981 року. І за яку роль – за Нікколо. Пройшло лише кілька перших вистав, але успіх уже був неймовірним. Черги по квитки стояли від каси театру аж до станції метро «Хрещатик» – виходу на вулицю Городецького (тоді Карла Маркса).

А того разу був закритий показ – із нагоди ювілею великого промислового підприємства. На сцені блискотіло акторське не просто сузір’я, а ціла Сонячна система – Валерій Івченко, Валентина Плотникова, Степан Олексенко, Олексій Пєтухов, молоді Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв і Олександр разом із ними. Після трьох з половиною годин… і глядачі, й актори стомилися, але овації були такі, – згадує наш герой, – що стіни театру мало не падали! Такого сміху, таких оплесків я вже ніколи не чув, навіть виступаючи в головних ролях.

Чому запам’яталось і як не забулось?.. 

 

А Ви кажете – трагедія. Від себе додам: таки була й комедія, але в іспанському стилі – із сумним початком і щасливим кінцем. Фальшиве убивство – душевні поневіряння – і цілком реальне весілля!

Адже засвітило і йому світло у віконці – Фйорелла, італійською – «квіточка». На самому піку напруження, коли, здається, от-от – і збожеволієш… у душі несподівано спалахує вогник любові. До романтично налаштованої, а отже – близької героєві за духом дівчини. Видно ж, що не в радість йому жити в розкішному будинку з позолотою, гербами та челяддю. Ні, не позолота, а простенькі рожево-блакитні орнаменти на поштівках, розмальованих диво-пензликом Фйорелли – де рясніють і багряні китиці гліциній, і фіалково-синя шавлія, – от що по-справжньому красиво, от що може заспокоїти в таку мить…

Воістину, якщо з кого й сміятися, то не з Нікколо. Хіба що у славнозвісній мізансцені на початку третьої дії – коли він у кріслі-каталці, з загіпсованою ногою, а довкола нього порається «професор Борджа» – симпатичний шахрай Велутто (до речі, по-італійськи це «оксамит»), у білому халаті з чужого плеча й окулярах колесами. Ставить «діагноз» (а як це?), призначає «лікування» і обговорює платню за послуги!

Та, з другого боку, це привід для самого Олександра – посміятися з себе любимого. Усі регістри комічного перебрав, оцінюючи себе, а зупинився усе-таки на іронії: «Усі грали комедію, а я – трагедію. Не подобаюся я собі в цьому образі». За етимологічним словником, іронія – це прикидання гіршим, ніж ти є; але в наших постмодерних культурних реаліях – це ще й зміщення акцентів, повсякчасне залучення співрозмовника до спільної творчості. Німецькі романтики засобами іронії прагнули відновити утрачений зв’язок театру з реальним життям; і їм це вдалося.

І – от у чім романтична іронія в «Синьйорі…». Виходить, що Фйорелла – як Наталія Сумська, так і Лариса Руснак – повсякчас отримує квіти від Олександра.

Чи то він Нікколо.

Чи прудконогий газетяр Вітторіо (у другому складі), якому неждано-негадано дістається така красива місія – передати букет або кошик квітів від синьйора Чібора синьйорині Папаґатто!

І отак десять літ…

Як це все зіграти? Це треба пережити.

Сам Степан Олексенко зізнавався в 1990 році: після показу «Синьйора з вищого світу» розмовляю по дві години поспіль, дивуючи родичів, а от після «Майстра і Маргарити» – мовчу. А ще питають, чи риси характеру персонажа передаються акторові… Та між ними постійно такий обмін іде!

Так, Степан Степанович був великим артистом-синестетиком, який умів і вжитися в образ кожного героя –  будь він чи Леонідо, чи дядя Ваня Войницький, чи Майстер, чи Анарх із «Санаторійної зони» Миколи Хвильового, чи Альфред Ілл, чи Іван Барильченко з «Житейського моря» Івана Карпенка-Карого, – й водночас утаємничити його в реалії свого буття.

Таким само намагався стати (і небезуспішно!) його талановитий учень Олександр. От йому якраз після «Синьйора» корисно було б помовчати.

Подумати про квіти, в які він так закоханий…

 

М

Мало не від самого початку 1980-х у цих двох акторів склався красивий творчий тандем. Ще з вистави «За Сибіром сонце сходить», де Степан Олексенко грав Устима Кармалюка, а Олександр – його сина Остапа. І якщо потім у «Синьйорі» вони, за задумом авторів, ставали у щасливому фіналі тестем і зятем, то набагато більш душевно зігралися вони у наступній постановці – «Візиті старої дами» (постановка Сергія Данченка, 1983). Батько – Альфред Ілл та син його Карл.

 

…Є таке цікаве англійське слово – «joyride». Цікаве тим, що просто так його українською не перекладеш. Зазвичай говорять: «безтурботна поїздка на краденому автомобілі». Йдеться про ту саму поїздку з другої дії, котра стала для дружної родини Іллів останньою.

Усе тому, що Олександр, граючи сина, навіть і тут взорувався на свого партнера-батька: був таким же щиросердим, наївним, подеколи трохи збентеженим, не в змозі зрозуміти, що відбувається довкола.

Коли ти, Альфреде Ілл, бачиш, як, спокушені цілим мільярдом за твоє життя, твої ж сусіди, які вчора ґречно з тобою віталися й розпитували про здоров’я, сьогодні розпочинають життя «на широку ногу» – хай навіть і на виплат. Хтось у тебе на очах ласує дорогим шоколадом, хтось п’є ексклюзивний коньяк або пільзенське пиво, і всі поголовно красуються у жовтих черевиках. Хтось купив телевізор – далебі, не чорно-білий, у тон краєвидам Ґюллена; пастор місцевої церкви, який ладнувався віддати старі дзвони у заставу, несподівано замовив нові. Із якого дива?..

Коли одного чудового дня в розмові з родиною злітає й зависає в повітрі питання-Wendepunkt:

 

І ВИ ТАКОЖ?..

Ти, Матильдо, – у новій шубі?..

Ти, Оттіліє, – замість біржі праці

поспішаєш на урок тенісу?

І ти, Карле, –

ще вчора був різноробом на залізничній станції,

а тепер на своїй машині роз’їжджаєш?..

 

«Це зовсім дешева Опель-Олімпія», – яким виправдальним тоном сказано ці слова…

Щось має статися.

Слово честі, не віриться, що Карл цього не побачив. Певно ж, побачив. І під час родинної подорожі всіма силами намагався хоч трохи знизити градус тривожності. Завзято гнав вулицями містечка свою «Опель-Олімпію», відчайдушно сигналив, вигукував щось підбадьорливе зустрічним водіям.

Та тим більший був контраст – особливо з отією музикою Сергія Бедусенка, де на метал-рокову ритм-секцію (вона ж, суто по-курбасівськи, імітує й рух поїздів упродовж цілої вистави) накладається соло синтезатора, підозріло схоже на пульс кардіомонітора – почащений…

Як же не битися почащено серцям – і акторів, і глядачів, – коли остання надія Альфреда, його син, узяв та й теж в угоду більшості продав свого батька?..

 

До речі: ще в перші місяці після прем’єри «Візиту» Олександр мав іще одну, зовсім маленьку роль – Кінооператора. Якого в програмці внесено в когорту «надокучливих». Метушливий папарацці, у якого постійно було щось не слава Богу з апаратурою:

 

«Давайте, ще раз голосуйте!

Для кінохроніки!»

 

Колись, побачивши, що потерпає людина, – випадковий перехожий кидався їй на допомогу. Тепер – у такій же ситуації – він хапається за телефон, і не завжди для того, щоб викликати «швидку» чи поліцію. Фіксує чужу біду на відео та викидає її в Інтернет…

А потім лайки збирає.

 

Надалі вже був Карл – до початку 90-х років, поки Олександра не змінив молодий Олег Стальчук.

Але як він виходив у першій дії… любо-дорого було подивитися. Не просто наводив лад у батьковій крамниці, а під музику, чутну лише йому, утнув кілька колінець сучасного танцю, дуже схожого на брейк-данс – який тоді, у роки перебудови, тільки-но увійшов у моду. В «елеганцько» роздертих на коліні по шву джинсах, у болоньєвій куртці, у кепці з величезним козирком – ми такі на початку 90-х називали «блайзерами» – та сигаретою в зубах –

 

прототип Останнього Романтика…

 

У 2003 році «Візит…» було поновлено, але життя йому судилося недовге. Секрет у тому, що після відходу у засвіти в 2001 році ідейного натхненника як цієї вистави, так і всього театру імені Івана Франка загалом – Сергія Володимировича Данченка – зник увесь шарм «його» режисури.

У цій оновленій постановці Олександр у черзі зі знаним комедійним артистом Михайлом Крамарем грав Художника. Що його літературні й театральні критики повсякчас величали «митцем-конформістом». Але у словах якого відчувалося усвідомлення нереалізованого, на жаль, творчого потенціалу:

 

«От, блискуче навчався

в Академії мистецтв,

а тепер оце що роблю?

Транспарант малюю…»

 

А сином Ілла був Назар Задніпровський. «Назарчик», як його з великою любов’ю називає Олександр. За короткий час Назар отримав звання народного артиста України. За науку завдячує, певною мірою, своєму попередникові в численних ролях. Адже сам колись спостерігав за ним із-за лаштунків – але притому завжди грав по-своєму.

Одначе… фактично в будь-якій виставі «Візиту…» Олександрові вдавалося помітити декілька не викуплених місць у партері. І це також певною мірою символічно. Наче не лише герої драми, а й наші, українські глядачі у театр зібралися на вищий суд над головним героєм – а хтось узяв та й не прийшов. Не захотів – чи не зміг? чи побоявся? – почуватися причетним до загибелі хай навіть і винної, але все-таки сповненої щирого кохання літньої людини…

 

А

А одного разу вже героєві Олександра випало учинити над батьком суд.

Не просто суд, а цілий «Трибунал» (п’єса Андрія Макайонка, постановка Володимира Оглобліна, 1984).

1942 рік. Володимир, єдиний син у звичайній білоруській родині Колобків (був іще старший брат, та загинув у бою), дізнався, що глава сімейства Терешко погодився старостувати у німців – то просто з ними пив та у карти грав, а тепер працювати на них надумав? Це на тих, хто мого друга Костика убив, а з ним і його сестру Олю – мою кохану?

От і вчинили мама Поліна та трійко дітей – Галя, Зіна і Володя – над батьком такий собі іграшковий трибунал. Ув’язали Терешка (Богдана Бенюка) в мішок – тільки голова назовні стирчить, Колобок колобком, – утопити хіба що погрожували. А очікування покари гірше за саму покару.

«З людьми легше і пісень співати, і батька бити». Після цієї фрази знову-таки чекаєш: щось та й має відбутися. Може, поведуться персонажі подібно до «Лесевої фамілії» з однойменного оповідання Василя Стефаника. Там передчасно постаріла від важкої праці мати-гуцулка дійшла до відчаю – вкотре побачивши чоловіка нетверезим, вона висилає йому назустріч двох малолітніх синів із дрючками, аби ті батька побили: «бо я не годна наробити і на діти, і на жидів».

Правда, тут уже не те. Зрадник – то ще гірше п’яного.

Але віддамо належне Терешкові. До самого кінця цього комічного суду він тримав паузу, аби вже потім пояснити Поліні, що до комендатури він найнявся не просто так за гроші, а щоб допомагати партизанам. Говорячи сучасною мовою – «інсайдер», а простіше – «засланий козачок», працює під прикриттям, пароль – «Бубни козирі». І шкодує, що син – єдиний, крім нього, чоловік у родині – не вірить. Називає його найпершим ворогом.

Та й Володя, слава Богу, – теж не малий Андрійко, щоб бити батька бучком тільки тому, що так мамка звеліли. Гнівався, як тільки міг це робити шістнадцятирічний юнак (а насправді уже двадцятисемирічний зрілий чоловік). Аж голос зривався.

Американський філолог українського походження Євген Добренко іронізував із ремарок на кшталт «Її щоки спалахнули пурпуровим вогнем призахідного сонця». Показуйте, мовляв, ремаркою те, що глядач має побачити, почути, а не відчути. А тут драматург задає не просто вираз обличчя, а й у деталях описує психосоматичну реакцію, чим і ставить перед актором надзавдання – за лічені секунди викликати її в себе. А як це зробити?

Як показати клекотіння в душі?

Яким жестом виразити оце – «мабуть, кинувся б на нахабу (Сиродоєва), щоб оборонити честь матері»?

Може, згадати себе підлітком.

Так, не дитина, але ще й не доросла людина, аби свідомо прийняти рішення – обв’язатися вибухівкою та підірвати німецьку комендатуру разом із собою. Я вам, мовляв, не через три роки прийду, а трохи раніше. І «смерть німецьким загарбникам та їхнім холуям» – не лише слова з переписаних власноруч сорока листівок, а вже й якийсь план на майбутнє.

Шахід?

Навіть тоді, коли писалася п’єса, слово таке не всі знали.

А в сорокових роках і поготів…

Кожен веде свою священну війну по-своєму.

Недарма Андрій Макайонок назвав свій твір трагікомедією. За жанровими приписами іспанської драми, це навіть чиста трагедія – з веселим на загал початком і сумним кінцем. Адже в заголовок, по суті, винесено не той комічний суд, який бачимо на кону, але – небесний трибунал, відчуття невідворотності якого нагнітається словами, мімікою, рухами, почуттями акторів…

 

…озвученими потужним вибухом за лаштунками.

 

У цій секунді зосередилося все – і вирок, і помста, і подвиг.

Аж «настала на всій планеті мертва тиша».

І таку ж мертву тишу колись прорвав іще незміцнілий голос Остапа Кармалюка з драми «За Сибіром сонце сходить…» – першого героя Олександра:

«Тату! На кого Ви нас покидаєте?..»

 

«П

“Подивишся на родинні портрети – та й повіриш у перевтілення душ», – замислено говорив Шерлок Холмс у повісті «Собака Баскервілів». Подивишся на портрети акторів Франківського театру – і захочеш зрозуміти, на кого схожі вони, чия душа, можливо, втілилася в них.

Так, іще 1997 року письменниця й театральний критик Теодозія Зарівна щодо Івана Кадубця (нині покійного) зауважувала: «Він схожий на молодого Олександра Блока». І це правда.

Можна продовжити цю галерею портретів. Доброї пам’яті Борис Лук’янов був неймовірно схожим на американського поета-романтика Волта Вітмена – його точно міг би зіграти у драматичній поемі «Спрага» Івана Драча, якби хто надумав поставити її на кону.

Є в Театрі імені Франка й свій двійник Тараса Шевченка (у тому числі виконавець його ролі в кіно) –Петро Панчук.

Степан Олексенко – достоту неоромантик, у якому, вірогідно, відбився благородний образ Роберта Луїса Стівенсона.

Органічними були й незабутній Богдан Ступка у подобі Івана Котляревського (сам читав авторський текст в «Енеїді», перенесеній на театральну сцену у 1986 році), і Олександр Биструшкін – Гоголь у «Різдвяній ночі» року 1988-го.

А хто тоді наш Олександр?

Хоч як підбирай порівняння, а не знайдеш нікого ліпшого… за Григора Тютюнника.

Дамо слово ще одному Григорієві – Штоню, професорові Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Неперевершеному знавцеві духовного простору української ліро-епічної прози. Авторові сценарію документального телефільму «Брати», знятого на студії «Укртелефільм» 1991 року. Обираючи виконавця на роль меншенького – Григора, саме про нашого Олександра, лишень подивившись на його фото, він сказав:

 

«…Щось у його погляді є таке – непокірливе».

 

Іншим, старшим Тютюнником у «Братах» був Костянтин Степанков – не те щоб зовнішньо, але внутрішньо подібний до Григорія, автора «Виру». І з його уст цілком щиро звучала цитата з листа, котру можна було б адресувати й самому Олександрові: «Надто ти вже відкриваєш серце. Ти хоч би іноді рукою його прикривав». Така риса характеру сьогодні притаманна далеко не всім.

І театральні режисери не раз повторюють своїм підопічним: не може актор мати таке велике серце, яке могло б перейматися проблемами іншого. І таке надчутливе тіло, яке могло б боліти болем іншого. Воно просто цього не витримає. І тим не менше…

Шкода, що не можна у сторінку книжки вмонтувати звуковий файл – цей фрагмент із «Коріння» Григора Тютюнника треба не лише читати, а й чути:

 

…Тепер, стоячи на мосту, над туманом, у теплі, що ним дихала Ташань, і тиші, бачив я і те горбате осокоряче коріння – звичайнісіньке собі коріння, місцями обчовгане чобітьми, місцями зеленкувате од моху; бачив кладку – непоказну, тріснуту з одного кінця вербову дошку; і стежку бачив у старому жилаволистому подорожнику та притоптаному батожаччі гарбузиння, що виповзало на неї грітися… Скільки у нас на Україні тих кладок, дикуватих стежок, осокорів, скільки маленьких річечок, що ніби й не тече в них вода, а спить… А скільки старих печищ, вирв на місці колишніх хат, що полетіли у війну в небо, як от наша, вирвані з корінням, і ростуть тепер на місці колишніх порогів, через які нас уперше в житті пересаджували мама і тато, виводячи надвір, на білий світ без вікон, бур’яни або скалічені вибухами у зародку вербички, що так і не розрослися, лишень викидають щовесни усе нові й нові пагони… А скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних, Дорошів…

І все те, і всі вони бачені, знані. Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вони з серця доброго, люблячого, самовідданого… Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить.

Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові.

 

*

 

С

Справді, є в літературі такі образи – принципові, врівноважені, розсудливі, а водночас і ліричні, лагідні, добрі. Загалом таким є й наш Олександр – і всі його 68 героїв.

У тому числі «сини» й «брати» з вистав:

«За Сибіром сонце сходить» М. Зарудного (Остап, син Кармалюка), 1980.

«Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі (Нікколо Чібор), 1981.

«Візит старої дами» Ф. Дюрренматта (Карл, син Ілла), 1983.

«Трибунал» А. Макайонка (Володя), 1984.

Цікаво лише, з яким із них він сам себе ототожнює…

 

Ще одна деталь: був Олександр і сином, і братом, але рідко йому лучилося грати батька. А якщо й випадало – на його сценічних дітей чекали нелегкі випробування: вигнання з рідних земель, продаж у рабство… Своєю нерозтраченою батьківською любов’ю він ділився з численними глядачами, серед яких були й діти.

І це вже немало.

Скільки судилося йому пропрацювати на сцені –загалом тридцять років, – доводилося грати різні характери. І героїв, і антигероїв. Проте є одна іпостась, якої він щасливо уник і в театрі, і в житті, – зрадник. Як каже моя мама Галина (наш дружній дует Олександр жартома називає в риму: «дві театралки-професіоналки»), таким найважче живеться в нинішньому світі.

Людина, не здатна бути зрадником на кону, не здатна бути ним і в повсякденні. Іноді вона сама стає жертвою зради. Тоді їй неодмінно потрібен той, з ким вона могла б розділити всі свої жалі. Хто міг би розрадити її у сумну хвилину…

 

 

 

 

 

Тоді були новими звичні речі,

Під Новий рік шуміли карнавали.

А я заворожила на Святвечір –

Коли іще й Різдво не святкували.

 

Хоч на віконці свічку не світила,

Два дзеркала не ставила навпроти, –

Та все одно зима нова явила

Мені свої небачені щедроти…

 

І досі не свічки там – а софіти,

Не дзеркала – а декорацій хори.

А той, хто змусив личко червоніти,

Хоч не до мене про любов говорить, –

 

Але мені – дарує мрій суцвіття.

І так, по суті, – три десятиліття.