Осінній Романтик. Повість-есе. Пролог

 

Й

Йому дивовижно пасує чорний колір.

До його волосся «наче воронове крило», яке непокірною хвилькою застигло над чолом.

До його очей, які взяли свою барву… зразу й не сказати, від чого. Може, від справжньої чорної кави, про яку говорять: «темна, як ніч, і гаряча, як вогонь».

До його брів – густих, трохи надламаних, що тільки надає йому якогось особливого шарму.

До його смаглявої, з оливковим відтінком шкіри, що видає в ньому нащадка південних племен.

До його голосу з оксамитовими півтонами, який, почувши раз, запам’ятаєш назавжди.

І до його імені.

Такого звичного і водночас такого неповторного, –

Олександр.

 

Так я назвала його, побачивши на сцені перший раз – коли мені щойно виповнилося дванадцять років. І була дуже рада, дізнавшись дещо пізніше, що й по-справжньому його звуть так само.

 

…Я

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

 

Не просто ступали –

Співали ноги,

І тиша музику берегла…

 

Так, мені би від усього серця хотілося описувати кожен його рух словами із найсвітліших поезій Василя Симоненка.

 

«Він витримав випробування і славнозвісним мішурним блиском, і акторською працею… І виніс із цього навдивовижу рідкісне відчуття життя і свого ремесла як найпрекрасніших і найприродніших речей. Відчуття ставлення до життя, яке можна назвати релігійним: радісне сприйняття світу, його цвітіння, світла та первозданного драматизму існування».

Це – слова театрального критика Людмили Баженової про Еммануїла Віторгана, теж мого улюбленого артиста. Від усього серця погоджуюся з ними. І сподіваюся, що це релігійне відчуття, це радісне сприйняття світу, усвідомлення драматизму існування – хоч, може, по-іншому, але відбилися в усій постаті Олександра Шкребтієнка – і акторській, і просто людській.

…Вранці, близько одинадцятої години, коли хвиля сонячного світла уже перекотилася через старовинні будинки на площу Івана Франка, а у вулиці Станіславського ще гніздилася сутінь, – він ішов на роботу, до Українського драматичного театру. Ішов повагом, як людина, котра ще змалку привчила себе: той, хто нікуди не поспішає, той усюди встигне. Він уже наяву бачив свого майбутнього персонажа і готовий був перевтілитися в нього, ще тільки увійшовши до аудиторії.

Та, хоч як це дивно, тривалих репетицій Олександр не любив. Вочевидь, просто тому, що додавати якісь нові риси до свого майбутнього образу можна було лише через спостереження за його прототипом у повсякденні. А не завжди так випадало.

Зрозуміло, що в кожній виставі були в нього і партнери, і друзі, і антагоністи. Але «свого» героя він, як правило, волів «вирощувати» на самоті.

Скептично ставиться він і до кіно. За його словами, хоч десять, хоч двадцять дублів відзніми – а у картину потрапить лише один. І скільки не дивись – повсякчас той самий рух, ті самі репліки, ті самі емоції. І не перепишеш ти його, і не переграєш, – що знято, те на плівці й залишилося.

Кіно одне й те саме, але ж хіба не передує йому розмаїта душевна й творча робота? Та, про яку говорив Довженко – теж Олександр:

 

«ПРО КОЛІР, ПРО КРАСУ.

Записати в сценарії кілька разів. Розкидати сі думки по всьому полі сценарію.

Описати детально крижини, розливи, сади в цвіту. Всю душу природи в цвіту. Весь порух сил.

Прикласти вухо до землі.

Літати з бджолами в кожну квітку. Навіщо?

Адже се буде знято, а може, й ні, дивлячись за обставинами. Все рівно, записати так, наче буде зняте точнісінько саме так, і люди будуть дивитись зазняте через сто років як літопис, як живопис».

 

Зовсім інша справа – театр. Кожна нова вистава – свого роду робота над помилками. Вчора був не в гуморі, або не в доброму здоров’ї – зіграв так-сяк, абияк. А сьогодні зібрав думки докупи, налаштував чуття на потрібний лад – і в  ударі, від першого виходу аж до останнього! – у самого душа радіє…

А особливо ж, гадає наш Олександр, треба викластись там, де в тебе лише кілька фраз. Адже навіщось письменник і їх у п’єсу включив, чи не так?..

І навіщось створив такого героя – друго… ба навіть третьо- чи четверторядного.

І комусь при розподілі – як тепер говорять, при кастингу – дісталася така роль.

Кому – дебютна, а кому – й остання.

А може так статися, що – спершу дебютна, а потім остання.

Як-от в Олександра.

 

Найвищий ступінь майстерності актора:

маючи роль із трьох слів,

навіть їх вимовити так,

щоби привернути та захопити увагу

всієї кількатисячної аудиторії.

 

На Сході кажуть так: «Темряви немає, є відсутність світла; зла немає, є відсутність добра; невіри немає, є відсутність віри». Для кожного з тих, хто обирає акторську працю, відкрити секрет творчості означає: окреслити своє місце в театрі, збагнути, що саме він може зробити у лицедійстві та якими засобами він досягатиме своєї мети, вміти застосовувати ці засоби з максимальним результатом. У цих словах є одна дуже важлива теза: зайняти своє місце в мистецтві, яке поки що ніким не зайняте. Тож кожен, хто стане справжнім актором, розширить коло тих, хто несе світло, добро та віру.

 

В

Відразу обмовлюся: я не збиралася написати біографічний нарис. Бо з життєпису Олександра знаю, далебі, не все. А з того, що знаю, не все маю право виносити на люди.

Не ставила я на меті створити й театрознавчу розвідку – з усіма належними до того понятійним апаратом, термінологією, набором особливих, іноді напрочуд красивих мовних зворотів.

Адже я – літературознавець.

Тому мені цікаво подивитися на становлення творчої особистості артиста у сув’язі з його героями. Спервовіку вони є літературними персонажами. Він їх вирощував – і вони допомагали йому рости. Він, як і будь-який інший актор, був посередником між зіграними образами – і вони знаходили спільні точки дотику у межах його світобачення, і могли порозумітися між собою.

А було їх в Олександра за тридцять років роботи лише на сцені Театру імені Івана Франка – аж цілих шістдесят вісім. У п’ятдесяти чотирьох виставах.