І
Питво моє – ропа, їдло моє – отрута,
житло моє – казан на тихому вогні.
Пульсуючий майдан – то серце міста-спрута,
а вулиці його – то щупальця брудні.
Йому мене знайти і кров мою смоктати,
під ніч мене зригне, щоб вранці знов знайти.
Хто проти нього ти, раб черева і статі?
Хто проти нього я, ще кволіша, ніж ти?
Та й хто ти взагалі? бува, чи не позичив,
безликий, у доби одну з її одеж?
А я – скажи, хто я? – лиш верства слів і звичок,
що, може, й недурні, та випадкові все ж.
Втім, нащо зазіхать на істини затерті? –
у плоті є своя, тваринна і проста:
живи – і квит.
Та й те – холодна квітка смерті
в тобі із кожним днем невпинно пророста.
ІІ
…тільки чорне і біле на цім полотні
був аскетом дивак-живописець
порцелянова лялька заклякла в вікні
за вікном порцеляновий місяць
пасма літ заплітаються в коси часу
в небуття відійшло покоління
порцелянову ляльку бліду і жаску
сповиває густе павутиння
дикий сад
хижий сад
пре гілля звідусіль
а на зиму лишається голим
і небавом на білий китайський таріль
ляже графіка чорних розколин
порцелянова лялька фантом давнини
у німотнім безлюдді оселі
додивляє свої порцелянові сни
на розбитім екрані-тарелі
ІІІ
Скажу, скажу, себе не вкоськаю:
оці ятки були підмостками,
тут був театр – парад епох.
І ще скажу, себе не втримаю:
в театрі тім була я примою
і грала так, що заздрив Бог.
Тепер – мене зовуть причинною,
а тут торгують копчениною.
А що мені? Мені – ронить
літа – пелюстку за пелюсткою,
сивини прикривати хусткою
і пити – бо душа гірчить.
2009-2010