І
Я так обважніла під гнітом невчасних подій!
Озера земні упокорює лід молодий.
І небо як озеро, й кожна хмарина як лебідь,
і кожну у вирій жене вітерець-чародій…
О вітре, я лебідь, я лебідь з важкими крильми!..
А ти легкокрилий, здійми мене в небо, здійми…
Я грудня боюсь, я боюся дзеркал-ожеледиць –
у них моя смерть… але хай не цієї зими.
ІІ
Вітровію,
розплети мені косу,
нашепчи, що чував ти про даль стоголосу?
В цьому місті затісно мені, мов поганській богині,
позабутій у різьбленій скрині.
Вітровію,
чи знайду в тобі друга?
Заросла, заросла чагарями яруга –
ти мені нагадай, як дзвінкі розпашілі дівчата
мчали вниз, обхопивши санчата…
Вітровію,
в тебе крил я просила –
та, либонь, на чужих і злетіти несила.
Я під снігом шукаю, шукаю мольфарського зілля:
хай на весну зростає підкрилля.
2008