* * *
Угледів під насипом шкіру змії,
спинився натомленим зором.
Стояв, обертаючи в пальцях її,
суху, із побляклим узором.
Як дивно… як дивно… ось шкіра – в руці,
хазяйка ж – далеко, їй-право…
Між трав напитала собі путівців,
ковтнули й зімкнулися трави…
Та інше вже думку йому перейма,
гризе із настир’ям хробачим:
чи згадує та, що її без ума
любив, а гріха не пробачив?
Чи скинула все, наче шкіру з плеча,
тяжіючи серцем до зміни?..
…А потяг над насипом повз і сичав,
волік своє тіло зміїне.
2010