* * *
Стезя між скель, оаза між пісків –
ти знав її близьку і знав далеку,
вона спокійна, як вода у глеку,
вона стихійна, як потік гірський.
Пекуча, мов рубець від батога,
вона не гоїться, і в цьому сутність.
Вона – з тобою, і її присутність
тобі, як власний подих, дорога.
Вона не зазіхає на чуже:
цей сум – лиш твій, і лиш твоя розрада,
і лиш твої зминає простирадла,
і сон лиш твій ночами стереже.
2007