Ґраніт і мармур. Кажани. Стезею,
одвік напередзаданою, йду.
Щілини, шпари, тріщини. «Тезею!» –
лункі волання линуть на біду.
«Я не Тезей». – «То хто ти? хто ти? хто ти?»
Мовчу. Тремчу. Пришвидшую ходу.
Тут нидіють знетілені істоти,
на моховитих стінах гусне слиз,
і пахне смерть приїсно до нудоти,
і зі склепіння сивий саван звис…
Хто все це мурував? хто здобив рустом?
куди ведуть ці сходи? – «Тільки вниз».
Хижіє жах, і стогне страх безусто,
і здогади здіймаються з облуд…
Назад? Ні-ні, тікати – це безумство.
…Межа. Останній ріг. Останній кут.
Як глухо, непроглядно, безпорадно!
Невже… о Небо… я лишаюсь тут?!.
Моє ж Тобі прокляття, Аріадно!!!
2003