Гадки не мала, що день той – таврований, мічений:
пахло грозою, таж грози у нас не смертельні…
Я сочевицю варила, неквапом помішуючи,
сипала бронзовий карі у кратер пательні.
Знагла – дзвінок… Ще від хати до хати ходитиме
чорний вістун, і не всі одчинятимуть двері.
Ми – відчинили.
Повістка.
О боже, куди тобі,
ти ж бо і бився коли, то хіба на папері!..
Гасне конфорка, і тремом береться рука моя.
Бліднеш і ти, та вишукуєш похапцем речі.
“Нащо?! – благаю.
– Таж війни усі – від лукавого!”
Сухо киваєш і лагодиш торбу приречено…
Нелюд із Півночі б’ється в злобі і нетямиться –
з кроткими бути в сусідстві йому осоружно.
Там, на дорогах війни, вашим долям-скитальницям –
тільки і втіхи, що з коливом всістися кружно.
Там не з’їси сочевиці з пахкою підливою,
там не ухопиш веселу дружину в обійми…
Як же й мені не змарніти, не стати злобливою?!
Будь воно прокляте все, будьте прокляті, війни!
Й ті, що нас бомбами нищать із люттю північною,
нищать нас глумом поетів, від Фета до Бродського,
юшкою знадити нас не змогли сочевичною –
здумали ґвалтом забрати у нас первородство!
Так би у жмені набрать сочевичного бісеру
й кинути в очі вам, свині, роз’юшені свині!
Все вам помстити – до краплі, до крихти, до мізеру,
все: і юначі каліцтва, і ночі вдовині!..
Що я, худа від безсонь, від чекання піврічного,
можу? До чого я вдатна? Єдина розрада –
зернятка в пальцях, мов дні мої тьмяно-коричневі,
дні, що зникають в неситім нутрі листопада…
2014