Зернисті кадри збляклих кінохронік,
зернистий погляд крізь густу вуаль.
Зі звіром, що живе у мікрофоні,
змагається маленька етуаль.
В боа потертім, витягнувши шию,
вона почне простенький вокаліз,
і вам тепер смішний – я розумію –
її пісень наївний символізм.
П’ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому
вона співала про смуток і щастя,
і хто сказав, що вже не на часі
прості слова?
П’ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому
твій дід курсантом прибув до міста:
афіші, танці,
дівчачий гамір і бузковий дим.
Ось кельнери – стоокі херувими,
а ось вино – старе, та не п’янить.
Ось квіти, що колись були живими…
Усе заснуло сном десятиліть.
Їй очі сліплять навісні софіти;
вона майне за двері кабаре –
й побачить сонце, мов цвяхом прибите, –
старе як світ… о, далебі, старе.
П’ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому
воно вставало над смутком і щастям,
і хто сказав, що вже не на часі
щедроти його?
П’ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому
твоя бабуся в пальті легкому
проспектом бігла…
ховала усміх у куточках вуст.
…П’ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому
вони зустрілись на смуток і щастя,
і хто сказав, що вже не на часі
історія ця?
П’ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому –
вокзальні юрми,
війна і тюрми…
сумна співачка, чорно-біле кіно.
Сумна співачка, чорно-біле кіно.
2005-2011