Став старим і ламким у зап’ястях мій бідний Атлант,
і загрозливо хилиться небо над стінами хижі.
Світ у скрусі змарнів, і поблякли його дивовижі;
час іти у садок – заривати останній талант.
Обвиса тятива, напинатись не квапиться лук.
Плачуть вишні й черешні. Колишнє з’їдає прийдешнє.
Та не треба сумної, хоч смутки мої й безбережні, –
я сварюсь, я танцюю, вдаряючи об закаблук.
…Ось воно! – я пружна і тоненька, мов та тятива,
я тремчу під моїм сьогоденням – цим жорном важезним,
я здригаюсь, я знаю: є щось, що ніколи не щезне! –
я співаю осонцені гімни, я свіжа й нова.
Я гадала, мій голос умер, – він-бо взяв і воскрес.
Що ти скажеш на це, мій старий, мій терплячий Атланте?.. –
І сміється Атлант, і здіймає – ви тільки погляньте! –
у новому зусиллі рамена до юних небес.
2008
*Оновлення (лат.).