Ми одної породи дерева, мій брате, з тобою:
в нас подібні листки, й суголосно тріпочуть вони.
Навіть кола однаково числимо ми під корою,
бо зросли пагінцями з джерел однієї весни.
Ти зростав у саду; я, вигнанка, – за межами саду.
Щедре сонце навік оселилось у кроні твоїй.
Ти не бачив, як скніла я за огорожею ззаду,
і не бачив, як нівечив руки мої буревій.
Я дивилась на тебе – й прощала усе: те, що застив,
те, що в пору посухи тебе поливав садівник,
те, що соки твої не отруєні ядом нещастя,
а мої заразив гіркотою поблизький смітник…
Упізнай мене, брате, й пробач, якщо я винувата,
що статурою непоказною весь рід наш ганьблю!
Але ні – ти не хочеш, не хочеш мене впізнавати;
я ж не втямлю, як можна тебе не любити, – й люблю…
Та я вірю у силу, що дні дощові і погожі
між собою чергує, мов бавлячись плетивом змін.
День надійде – і стану я вищою від огорожі;
моя віра бездонна, як небо, й міцніша від стін.
Ти прокинешся, росами вкритий, потужний і гарний,
ти із радісним подивом в бік мій раптово зирнеш –
і гіллям сплетемось ми навіки під небом безхмарним,
і настане любов,
і блаженство,
і щастя без меж.
2006