ПРИТЧА У СТИЛІ НАЇВІЗМУ

Ми одної породи дерева, мій брате, з тобою:

в нас подібні листки, й суголосно тріпочуть вони.

Навіть кола однаково числимо ми під корою,

бо зросли пагінцями з джерел однієї весни.

 

Ти зростав у саду; я, вигнанка, – за межами саду.

Щедре сонце навік оселилось у кроні твоїй.

Ти не бачив, як скніла я за огорожею ззаду,

і не бачив, як нівечив руки мої буревій.

 

Я дивилась на тебе – й прощала усе: те, що застив,

те, що в пору посухи тебе поливав садівник,

те, що соки твої не отруєні ядом нещастя,

а мої заразив гіркотою поблизький смітник…

 

Упізнай мене, брате, й пробач, якщо я винувата,

що статурою непоказною весь рід наш ганьблю!

Але ні – ти не хочеш, не хочеш мене впізнавати;

я ж не втямлю, як можна тебе не любити, – й люблю…

 

Та я вірю у силу, що дні дощові і погожі

між собою чергує, мов бавлячись плетивом змін.

День надійде – і стану я вищою від огорожі;

моя віра бездонна, як небо, й міцніша від стін.

 

Ти прокинешся, росами вкритий, потужний і гарний,

ти із радісним подивом в бік мій раптово зирнеш –

і гіллям сплетемось ми навіки під небом безхмарним,

і настане любов,

і блаженство,

і щастя без меж.

 

2006

Грудень 15, 2015, 22:05
Кількість переглядів - 32
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)