ПРУГ

Ти горда, і чоло, мов з мармуру, ясне;

З докором і жалем, чень, згадуєш мене,

Бо, позирків твоїх не зрозумівши, я

Пройшов тим ранком повз – а ти була б моя.

І уявляєш ти: ось я між мертвих книг,

Холодну міць ума запозичаю в них,

Чи з вежі уночі я, сповнений пихи,

Вивчаю рух зірок і стежу їх шляхи,

Усіх позбувшись туг, немов порожніх злуд,

Із серцем-каменем із найтвердіших руд.

І не вчувається, не мариться тобі:

Щовечір з пристані дивлюсь я у журбі

На море – й думаю: «Це ж друга вже весна

Відтоді, як стяга тремтіла срібляна

На плесі – від судна, що вдаль її несло

Й на води клало пруг і на моє чоло».

 

ZMARSZCZKA

 

Z dumą na czole, zda się, z marmuru wykułem,

Myślisz zapewne o mnie z żalem i wyrzutem,

Żem nie pojął twych spojrzeń i w spotkania rano

Minął cię, choć mieć mogłem bez granic oddaną.

Widzisz mię w wyobraźni, jak nad martwą księgą

Schylony, zimnej myśli zbroję się potęgą

Lub o północy stoję na wieży i w gwiazdy

Patrzący, chłodno badam ich wędrowne jazdy,

Zbywszy się wszystkich tęsknot, jak pustych omamień,

Z sercem skrzepłym, nieczułym i twardym jak kamień.

Nie przeczuwasz, że co dzień, o wieczornej porze,

W przystani cichej patrzę z tęsknotą na morze

I myślę: Oto wiosna przemija już druga,

Jak na tym wód zwierciadle drżała srebrna smuga

Po statku, co ją uwiózł krając gładkość toni

I zostawiając zmarszczkę wodzie i mej skroni.

 

(зі збірки “Квітуча гілка”, 1908)