Мені снилися південні квіти,
та моє серце віддане північним.
Там, де іржаві чудернацькі ринви,
кульгаючи, спускаються з дахів,
там, де жіноцтво штивне і побожне,
грубіші мури і лютіші зими, –
весна в пошані, сонце у ціні.
Напередодні дощик монотонний
все стукотів і стукотів у шиби –
настійно, вперто домагавсь уваги,
хоча й не мав для нас нових історій,
одну стару торочив без упину…
А нині сонячно, і голуб сизий
з долоні мармурової пастушки
підсонцену прозору воду п’є
й руці давущій дякує цілунком, –
хай він не лебідь, хай вона не Леда…
А завтра із вологої землі –
земля це знає – вистрілять рослини.
Цнотлива, як незаймана пейзанка,
немов античний стоїк, витривала,
розмірена, мов рухи фармацевта, –
північних квітів стримана краса.
2004