Небо як попіл. На попелі – злі письмена.
Небо в безсиллі своїм сповідається скрушно.
Звісно, ми друзі. Спасибі за чай і за дружбу,
хоч гіркотою відгонить і він, і вона.
В тебе в очах не вчитати таємних надій –
теплі, але не жагучі, вони не яскряться.
Обіч дві грудочки вовни на Парчиній прядці –
скільки минуло відтоді? – а я вже тоді…
Знову приходиш до мене – велю: не приходь!
А не приходиш – і пустка, і небо як попіл…
Все ж забіжи хоч на чай, бо де чай, там і сповідь:
я причащу, а гріхи хай відпустить Господь.
2007
Дані опрацьовуються...