* * *
Небо в рам’ї хмарин,
ще недовго – і повідь…
Дощ іде, мов на сповідь
до низинних храмин.
Їм, земним, а не вишнім,
як покутний монах,
сповідається в грішнім,
у думках і ділах.
Чи померкли вгорі
всі божниці й кіоти,
чи всесвітні ваготи
там змели вівтарі –
та розчахнуто брами,
і небесна вода
у смиренні губами
до землі припада.
Ллє за нас, недорік,
ллє за мене й за тебе…
То не шлімо ж до неба
покаянь і суплік.
Бачиш, небо нужденне,
у вереті-імлі…
Все про тебе, про мене
дощ нашепче землі.
2012
Дані опрацьовуються...