* * *
Ми йшли та йшли в гущавінь потайну,
не знаючи, куди дорога зверне,
і глибину, бездонністю страшну,
приховувало плетиво химерне.
Думки мої снувались навмання.
І гасло щось, незнане на ім’я.
Ти меркнув сам, і очі сутеніли,
і падали олив’яні слова…
Моя душа, допоки я жива,
плекає ці суворі сувеніри,
що живляться ожурою жалоб
і тим, що не здійснилось, – а могло б.
…І ми дійшли. І порідішав сад.
І розійшовся шлях на два розбіжні –
на твій і мій. Навряд вони суміжні,
і ще раз перестрінуться навряд.
Постань мені востаннє і розтань
на перехресті – в просторі розстань.
2002