* * *
Може, й кепсько, що життя – не здобич,
що отак дається – надурняк.
Що з ним зробиш,
чим його оздобиш,
як оддячиш,
виправдаєш – як?
Плоть твоя –
тобі належить ніби ж,
та на честь яких твоїх заслуг?
Кажуть, любиш тільки те, що ліпиш
сам,
і руку направляє дух.
А не любиш – не оберігаєш,
як чужого скарбу марнотрат.
Сам себе з ножем підстерігаєш,
сам собі готуєш сто отрут.
Та колись збунтується невинне,
станеш перед праведним судом,
заволають м’язи і судини
мовою ломоти і судом…
Ось коли полюбиш донезмоги
власне тіло,
скривджене й слабе.
Бач, недуга – наче ті пологи,
знову й знову родиш сам себе.
2012