* * *
«Люблю тебе! – землі співало небо. –
Яви свою голизну і відтань!»
А так мело й хурделило груднево,
що навіть вітер застудив гортань.
Хрипів – а небо, наче навісне:
«люблю, люблю…»
Земля узимку горда.
І вкрила плоть її сліпуча ковдра,
мов цноти запинало срібляне.
Аж посіріло небо від жалю –
але й земля не знала супокою:
вже каялась, що кривдою такою
відповіла на лагідне «люблю».
Вона дрімає, та тривожні сни.
Тремтять сади – її тріпочуть вії.
А то й застогне голосом завії:
«Я жду весни…
Верни його, верни!..»
2015