Згасає цвіт лілей і сонних руж яса,
Зухвалий вітер їх шовкове листя краде.
Немає вже Краси ні в душах, ні в умах...
І жінка – і джиґун – і віршівник – і маг –
Шукають нині всі того, в чім є принада, –
Або того, що потряса!..

Принада й буревій... дві сили:
Хоч як, а всім заволоділи!..
Твої, Ураніє*, дві зваби, дві руки.

Та чи обіймуть нас ці руки?.. і чи втерти
Зуміють сльози нам?.. Згадаємо по смерті.
– – – – (тут недописані рядки).

*Імовірно, мається на увазі не Уранія -- муза астрономії, а Уранія як епіклеза Афродіти. -- Прим. перекл.

PIĘKNO CZASU

Zgasły lilie i róże omdlewające,
Odejma im wiatr liście jedwabne:
Dziś nie szuka nikt Piękna... żaden poeta –
Żaden sztukmistrz – amator – żadna kobieta –
– Dziś szuka się tego, co jest powabne,
I tego, co jest uderzające!..

Powab i grzmot... dwie siły,
Skąd-kolwiek-bądź by były!..
To dwa wdzięki Uranii, dwa jej ramiona.

Czy obejmą?.. uścisną?.. i czy tobie
Łzę obetrą?.. Przypomnisz w grobie.
– – – – (pieśń nieskończona).

1880