А зійдуть сніги – озирнись і подякуй...
А зійдуть сніги -- озирнись і подякуй.
За свято і будень, за сонце і мряку,
за листя торішнього дим.
Подякуй за право цей світ пригубити,
за право творити, за право любити
і богом ставати у нім.
За вмерзлий слідочок у сяючім насті,
за двері, для тебе прочинені навстіж,
за трунок осонцених лоз.
І навіть за те, що озвалось і стихло,
і навіть за те, що здійснитись не встигло,
за те, що було не всерйоз.
2010
Сніги понад нами...
* * *
Останнім цьогорічним снігам
присвячую
Сніги понад нами,
онова у світі старім.
Сніги за снігами,
сніги – і нічого окрім.
Спинити не можна
сніжинок примхливий політ.
З них думає кожна,
що з неба її родовід.
Не відає жодна
в сум’ятті легких поривань,
що світу безодня
і чисте оберне на твань.
Непам’ять – це благо? –
була б вона благом, якби
безпам’ятна спрага
не гнала в падоли журби.
Сумний колообіг
єдину розраду лиша:
у юній подобі
народиться знову душа...
Ні роду, ні віку,
ні ймення свого не повім.
Сніги понад світом,
сніги – і нічого окрім.
2010
Ця мудрість не для площі...
Ця мудрість не для площі, не для війська –
вона для тиші, для келійних схим.
Ця мудрість півдельфійська, півсуфійська –
його лампада, що пребуде з ним.
То нам секундна стрілка час шаткує –
у нього дні статечні й забарні.
Плекав він мудрість,
з мудрістю й вікує,
а мудрість у чернечому вбранні.
Він сто печалей по дорозі звідав,
а ще жар-птиць пускає з рукава.
Бо мудрість хоч сумна, та – ясновида,
і в смутку, і в просвітленні – права.
2009
НА МОТИВ ГАЙНЕ
Можливо, поезія є хворобою людини,
як перлина є, властиво, хворобливим наростом,
від якого страждає бідолашний молюск?
Гайнріх Гайне
Не щастя – біль твоє осердя, пíсне,
й твоє, перлино.
Дрібочка піску
під скойку продістанеться жорстку –
і ніжну плоть роз’ятрює і тисне.
Утім, природа учинила мудро
стосовно тих, хто родом із глибин:
що перших наділила перламутром,
то й других – даром творення перлин.
2010
Риба манлива у водах буття...
У темних водах мови є
невловна риба...
Володимир Базилевський
Риба манлива у водах буття мерехтить,
розум-рибалка, примірившись, кидає сіть.
Дибиться, дибиться хвиля, мов пінний румак,
видно, без здобичі нині нетяга-рибак.
Ниткою думки він знову свій невід лата,
рибою марить, неначе вона золота.
Марно, диваче: хай навіть тобі й пощастить –
мертвою, мертвою вийме її твоя сіть.
2010
Я, гнана спрагою, блукала в дикій пущі...
Я, гнана спрагою, блукала в дикій пущі,
аж тут явився він, лукавий чародій.
Покликав на ім’я і проказав: «Ходім:
колодязь знаю я, і води в нім живлющі»....О, як манить вода, мов таїна, глибока!
Як вабить полиском гагатового ока!
І мудрість обіця її магічна гра...
Змахнув чаклун плащем крилатим на прощання;
розгублена стою, уся – розчарування:
є спрага, є вода... й ні корби, ні цебра.
2009
ПРОФІЛІ
і бадьорим озвавсь тенорцем:
«Не вклонюсь я негодам і злу:
штиль на водах, привілля веслу.
Є ще, правда, старі буркуни:
тільки темне скрізь бачать вони,
бо пітьма у старечих очах,
воля вгасла, вогонь в них зачах».
Обернувся старечим лицем –
і заплакав, і мовив тихцем:
«В кожнім штилі є зерня грози,
в кожній усмішці – пам’ять сльози,
в кожній злагоді – зародок зла,
а вогонь – це майбутня зола.
Ти юнацьким оманам не вір:
тільки вік нам вигострює зір».
2010
ДУАЛІЗМ
в прозорій купелі полощучи крони, –
коріння ж, голодне, вгризається в глиб,
із плоті землі добуваючи хліб.
То в чім моя радість: у ближнім чи в дальнім?
Два первні однаково серцю зрідні:
я й світло люблю, що мене відкидає,
й пітьму, що оселю лаштує мені.
2009
То як у нас зітхають: воля Божа...
Ларисі Вировець
То як у нас зітхають: воля Божа,
індуси-фаталісти кажуть: карма...
Комусь – дорога і легка, і гожа,
комусь – лиш терня, батоги і ярма.
Два деревця, такі подібні наче,
довірливо у небо тягнуть віти.
В одне поцілить блискавка незряча,
а іншому – рости і зеленіти.
2010
ЕПІТАФІЯ ДЕРЕВАМ ПОКАЛІЧЕНОГО ПАРКУ
на вітрах зелене море, –
заподіяного зла тяжка печать.
Лиш сороки чорночубі
озираються в розгубі,
а не вміють поминальної почать.
2010