СЕРДЕЧНІ ЗЛОЧИНИ ТА ЛЮБОВНІ КАТАСТРОФИ

* * *
Зустрілись, мов два поїзди, зіштовхнулись серцями –
удвох потерпіли, обоє звалились без тями.
* * *
Ти серце поцупив моє, кишеньковий крадію.
Вхопити твоє чи ще іншу утнути крутію?..
* * *
На мій корабель ти непрохано вдерся, пірате:
лишилось тепер голосити, рахуючи втрати.
* * *
Грабіжнику, ти сплюндрував мою тиху оселю.
Я влучно стріляю – в самісіньке серце вгамселю.
* * *
Ти серце моє підпалив смолоскипом, підступний.
Гляди, я горю, але ти запалаєш наступний.
 
2007
Грудень 16, 2015, 1:38

БАЛАДА ПРО УТУ НАУМБУРЗЬКУ

Епох борвії зазіхали люто –
та жоден з них краси її не вкрав,
її краси, що впіймано і скуто:
рожевий камінь, Наумбурґ, маркґраф...
 
Вкарбовано у брилу гострокутну
субтельний жест, суворий рішенець,
німий протест і гордість неспокутну:
вінець важкий, та це – її вінець.
 
Ти тужиш, Уто, о, ти тужиш, Уто,
ґотична туга – тайна гостроти, –
чи то за тим, що стільки перебуто,
чи то за тим, що стільки ще іти?..
 
2004
Грудень 16, 2015, 1:34

ҐАЛЕРЕЯ ЖІНОЧИХ ПОРТРЕТІВ

І. Облудниця
 
Гаси очей своїх сонця,
така розкаяна неначе,
до хрестоносного жерця
спіши, щоб сповідатись натще,
 
вбирай бальзам сакральних слів
кривоприсяжними вустами,
дотримуй п’ятничних постів
і щедро подавай на храми.
 
У цноту прибраний порок –
їй-бо, в цій ролі ти прекрасна,
і крізь ґіпюр твоїх хусток
примхливі проглядають пасма.
 
ІІ. Картярка
 
У твоїй офіцині всі вікна виходять на північ.
Пеларґонія чахне і ледь пробивається плющ.
Кілька днів захлиналася злива – здавалось, не впиниш, –
а тепер визирає провинно з нерівних калюж.
 
Двох сусідських студенток упросиш на два преферанси,
і – безсоння до ранку, як личить самотній сові...
Залишив свого шалика, ніби довічного бранця,
і розтав у літах твій колишній нічний візаві.
 
Ще вістуєш на дзвінку... але з кожним днем все повільніш
ти проштовхуєш час, як судини проштовхують кров.
Одиноке вікно твого серця виходить на північ.
Розчепірює мертві гілки твоя змерзла любов.
 
ІІІ. Інженю
 
Наївні очі, юну свіжість рис
затінює крислатий капелюшок.
Одна з хрестоматійних Попелюшок,
ти сниш про те, що є на світі Принц.
 
Бісквіти з джемом і сувої мрій
складаєш ти у подорожній клунок.
А в мене теж хрещена не з чаклунок –
чим я тобі зараджу, світе мій?
 
І знов, і знов поштові голуби
вітання шлють столицям від провінцій.
Тебе обсядуть недолугі принци.
Гляди лиш, черевичків не губи.
 
IV. Вдова
 
Він на повні пішов… А тобі залишається жити:
безпритульну любов у глухих подушках задушити;
жовтолицьої смерті засвоївши прикрі уроки,
до гнилої тканини життя додавати утоки.
 
Твій годинник – твій спільник: ти втишиш свій біль із роками.
Час впокорює нас, як вода заокруглює камінь.
І коли в твою душу вживеться супутниця-старість,
будеш згодна з усім, що вже сталось і що має статись.
 
Він звелів тобі жити? – ти й житимеш – мляво, спроквола.
Півжиття залишилось тобі, й місяченьку півкола.
Коли морок у серп його білий до краю вгризеться –
вже не буде печаль накрапати в посудину серця.
 
V. Сліпа
 
Якби ж мечем світлистим розпороти
цю пружну ніч, цю осоружну тінь!
А світ злобливий і твердий на дотик –
так свідчить істина твоїх падінь.
 
Ти можеш Баха помацки заграти,
ти запах хліба й глиці впізнаєш, –
а в світі ж є овали і квадрати,
різкий бордовий й делікатний беж.
 
Хто винен, що під віями густими
застигли щільні запинала більм?
Ти мов дитя, якого не пустили
до кінозалу на дорослий фільм.
 
VI. Чужа
 
                             Przedziwna pani w parku róż...*
 
Предивна пані в парку руж! --
цей світ загострий для ідилій.
Тобі б у музи... ах, чому ж
нема Катулла, вмер Верґілій?
 
Та й звідки ти така взялась?
Твій рай утрачено навіки.
В багнюці скаляно атлас,
до дір протерто черевики.
 
Розрад шукаєш ти гірких
у розчарованого Сартра --
та все ж ступаєш на поріг
свого беззахисного завтра.
 
VII. Княгиня
 
Ви дарма підхопились, княгине:
шлях порожній, то тіні лишень.
Хай у літеплі сонце спочине,
хай загубиться в кронах вишень.
 
Вам удосвіта ластівки сняться,
а опівдні шумить голова.
Ви щодня виглядаєте князя,
вже й дібрали вітальні слова.
 
Тільки сумнів лоскочеться мулько,
тільки туга біжить назирці,
й сновидіннями дихає люлька
у послужливій гридня руці.
 
VIII. Провінціалка
 
– Що нового тут, пані Ірміно?
– Що нового в цім місті, старезнім, як Янус на брамі?
Двадцять літ у театрі дають оперетки ті самі,
молоко і «Ранковий кур’єр» доправляють незмінно.
 
– Як живеться вам, пані Ірміно?
– Та ведеться як слід: часом з квасом, порою з водою.
Бог здоров’ячка дав... Словом, гріх нарікати на долю:
маю хліб і вино, маю дім і світлицю з каміном.
 
– Чи щасливі ви, пані Ірміно?
– Ет, вернувся Еней і розкопує попіл Дідони!
Ви про себе кажіть: що дали вам оті закордони?!
«Чи щаслива»... Щаслива! Щаслива! Авжеж... Неодмінно...
 
2003-2009
 
*Рядок із романсу Яцека Леха, польського шансоньє 70-х рр. минулого сторіччя.
Грудень 16, 2015, 1:34

НАДАРМА

Іронічний вальс
 
Надарма, надарма,
феєричний, палкий, нездоланний,
демонструєш підкреслену ґречність, немов жартома.
Як несписаний аркуш, твій стиль; ти завжди бездоганний;
не марнуй-бо зусиль, друже мій, надарма,
надарма.
 
Зокрема, зокрема
цей присунутий пуф не до речі,
й шелесливе слівце (ти впустив його з вуст крадькома),
й недолуга риторика тостів, і руки на плечі, --
недоречне все вкупі і це зокрема,
зокрема.
 
З усіма, з усіма
я охоче стрічаюсь очима,
відбиваю твій погляд: нічого між нами нема!
Бо якщо я впаду – о негідна, розпусна, злочинна! –
ти розділиш падіння моє з усіма,
з усіма.
 
2003
Грудень 16, 2015, 1:24

БЛИСК ЕМЕРАЛЬДОВИХ ЛЕЗ

Вальс

 

Ти любив, як творив. Патетичним акордом

пролунав у душі моїй, спраглій чудес.

І нехай розійшлись ми мовчазно і гордо –

опалив мене блиск емеральдових лез.

 

У стратенчім жалю я, у скрусі шаленій

кожен спомин палю, розгубивши їм лік, --

але очі твої, незглибимо зелені,

мов сукно картяра, мене зватимуть вік.

 

Хай світанки горять, як роз’ятрені рани,

наближають щораз заповітний поріг, --

у глибинах морських, о мій ніжний тиране,

не стьмяніє докір двох безодень твоїх.

 

2002

Грудень 16, 2015, 1:22

Стезя між скель, оаза між пісків...

* * *
Стезя між скель, оаза між пісків –
ти знав її близьку і знав далеку,
вона спокійна, як вода у глеку,
вона стихійна, як потік гірський.
 
Пекуча, мов рубець від батога,
вона не гоїться, і в цьому сутність.
Вона – з тобою, і її присутність
тобі, як власний подих, дорога.
 
Вона не зазіхає на чуже:
цей сум – лиш твій, і лиш твоя розрада,
і лиш твої зминає простирадла,
і сон лиш твій ночами стереже.
 
2007
Грудень 16, 2015, 1:20

Допоки всього шляху не пройдеш ти...

* * *
Допоки всього шляху не пройдеш ти,
своєї крові не пізнаєш ти.
Нічого ще не випито до решти:
ні тиші,
ні вогню,
ні гіркоти.
 
О, знати б, скільки зла й добра ти зробиш
у круговерті днів – простих і свят,
і скільки слів – дурних і мудрих – зрониш,
і скільки виявиш у себе вад!
 
А я? Ще скільки я всього накою,
як сильно я змінюсь!..
Та головне –
щоб упізнала я себе такою,
а ще – щоб ти,
щоб ти впізнав мене.
 
Мабуть, це можна йменувати щастям,
і хліб, що споконвічна нива дасть,
з’їдати день у день,
а у міжчассі –
в чужих кишенях не лічити щасть.
 
2008
Грудень 16, 2015, 1:18

СМЕРТЬ ІДИЛІЇ

Тут все просякло нашим світом.
Твій бородатий хлорофітум,
старий бундючний кавалер,
розвісив пасма між портьєр.
Всі імена за алфавітом,
події – за календарем.
Ми звідси душами ростем.
 
Вино і сир – уся вечеря.
Берусь за спиці. Ти знічев’я
гортаєш старшого Дюма.
Ясне мовчання між двома –
лиш сторінок неспішний шерех.
Благослови цей тихий берег:
без цих овалів на шпалерах –
тебе нема, мене нема.
 
Та щось чуже нависло тінню –
бентежить, заважа плетінню.
Я не скажу про це тобі –
Ти знаєш сам, що завтра вранці,
схрестивши на удачу пальці,
тебе пожертвую добі,
і ти укотре в злому танці –
ти, жрець спокійної краси! –
між пащами туманних станцій
мене зречешся й віддаси.
 
2008
Грудень 16, 2015, 1:16

ДЗЕРКАЛА

Чи пам'ятаєш мій тісний альков,
де скрадливо гойдалися дзеркала?
Я ворожила на твою любов,
я образ твій із люстра викликала.
 
Над ручаєм, де струмені скляні,
де камінці вляглися мозаїчно,
ти врешті-решт освідчився мені,
і це звучало досить прозаїчно.
 
Така нудьга – не знати звідкіля!..
Пасьянс мені вдається все частіше,
бо ж даму, як завжди, на короля, –
та тільки це мене уже не тішить.
 
І знову я гублюся між свічад,
які перезираються зловісно,
і образ твій вчакловую назад:
зникай, зникай! мені з тобою тісно.
 
2006
Грудень 16, 2015, 1:15

Прийшов, погаслий. З кавою сидиш...

* * *
Прийшов, погаслий. З кавою сидиш –
гірка вона, і день безбарвно-бурий,
неначе з провінційної ґравюри,
та й місто геть не схоже на Париж.
 
Ніщо тебе не радує – а ти ж
був гедоніст, невтримної натури:
висміював зітхання і амури
та пив коньяк – міцний, з дубових діж.
 
То де ж ти був тоді, коли жагою
до тебе – нестерпучою, нагою –
палала, як сліпий метеорит?!
 
А нині – доля жартівниця люта –
для тебе я – нехотячи – отрута,
й горить твій світ, немов дереворит.
 
2008
Грудень 16, 2015, 1:13


Сторінка 1 з 10 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)