Отже, знову все ab ovo...
* * *
Отже, знову все ab ovo,
все з нуля? – Ну що ж, чудово:
знову в путь – і не біда, що без гроша.
Де є гріш, бува і гріх там;
той блажен, хто радий крихтам;
втім, боргів не маю теж – і це втіша.
Як це добре – п о ч и н а т и,
дні трудами начиняти,
лити зміст у них, як мед у щільники!
Не тужу, що я не з вищих:
все, що є, – дитячий свищик
та мелодії, що спурхують з руки.
Ось і сад, і маргаритки...
Раптом хтось (узявся звідки?) –
«Ти не більша від нуля!» – мені вселя...
Найприскіпливіший критик
не скасує маргариток,
ну, а відлік починається з нуля.
2013
[1] Досл. лат. – «від яйця», тобто – від самісінького початку.
СЛОБОЖАНСЬКЕ
І. СТАРИЙ МЕРЧИК
Nomen omen.
– А вікна ж чом цеглою закладено?
– А щоб місцеві не лазили, бо останнє покрадуть.
З розмови екскурсантів
Бліде осердя мертвої садиби!
Зронивши кілька лицемірних слів,
тобі цей вік очниці застелив
із міркувань цілком розумних ніби...
У вікнах – більма цегляні, не шиби,
і жаль їх, як буває жаль сліпців.
Забито двері – і ні сміх, ні спів
не озоветься із німого глибу.
По всьому! Відгули твої бали.
І як оскаржиш жереб свій, коли
самé ім’я твоє – зловісний омен?
Із року в рік ти блякнеш, наче спомин.
Назавтра, може, випадковий гість
за кавою про тебе розповість.
ІІ. ПОКОТИЛІВКА
Ларисі Вировець
і будиночку з червоної цегли,
що вигнався між трьох дубків
В осіннім Харкові – британський сплін.
Не ждатиму, який іще blue devil[3]
мене спітка між цих байдужих спин,
між цих важезних і шорстких будівель.
Майну на покотилівський маршрут
і покочусь за сонцем-покотьолом.
Ще не одну хлібину вломим тут
і не один твердий горіх розколем.
І дум дозвільних молоде вино
міцнішає у старосвітській тиші.
Мені б кімнату, де у сад вікно, –
отут би й жити, лихом покотивши!..
Щаслива пристань увінчала путь.
Хай світиться вона, щаслива пристань,
хай ще комусь тут випаде збагнуть
науку ясноокого сестринства.
2011-2012
[1] Старий Мерчик – занедбаний маєток на Харківщині, з палацом XVIII ст., що належав, за свідченнями істориків, роду козацького полковника Шидловського. Нині має вкрай плачевний вигляд.
[2] Ім’я – це знак (лат.).
[3] Досл. англ. – «блакитний диявол», дух злої туги і зневіри.
КРИМСЬКЕ
На пристані прокинувся базар –
і віриться: це також Україна,
хоч і говорить мовою татар.
Стоїш і мрієш під дрімотний плескіт,
підморгуєш невиспаному дню.
І прозирає із туману бескид –
застиглий омах чорного вогню.
2011
СОЧЕВИЦЯ
пахло грозою, таж грози у нас не смертельні...
Я сочевицю варила, неквапом помішуючи,
сипала бронзовий карі у кратер пательні.
Знагла – дзвінок... Ще від хати до хати ходитиме
чорний вістун, і не всі одчинятимуть двері.
Ми – відчинили.
Повістка.
О боже, куди тобі,
ти ж бо і бився коли, то хіба на папері!..
Гасне конфорка, і тремом береться рука моя.
Бліднеш і ти, та вишукуєш похапцем речі.
"Нащо?! – благаю.
– Таж війни усі – від лукавого!"
Сухо киваєш і лагодиш торбу приречено...
Нелюд із Півночі б'ється в злобі і нетямиться –
з кроткими бути в сусідстві йому осоружно.
Там, на дорогах війни, вашим долям-скитальницям –
тільки і втіхи, що з коливом всістися кружно.
Там не з'їси сочевиці з пахкою підливою,
там не ухопиш веселу дружину в обійми...
Як же й мені не змарніти, не стати злобливою?!
Будь воно прокляте все, будьте прокляті, війни!
Й ті, що нас бомбами нищать із люттю північною,
нищать нас глумом поетів, від Фета до Бродського,
юшкою знадити нас не змогли сочевичною –
здумали ґвалтом забрати у нас первородство!
Так би у жмені набрать сочевичного бісеру
й кинути в очі вам, свині, роз'юшені свині!
Все вам помстити – до краплі, до крихти, до мізеру,
все: і юначі каліцтва, і ночі вдовині!..
Що я, худа від безсонь, від чекання піврічного,
можу? До чого я вдатна? Єдина розрада –
зернятка в пальцях, мов дні мої тьмяно-коричневі,
дні, що зникають в неситім нутрі листопада...
2014
Вечерю скінчено, і спить вино в бокалах...
Вечерю скінчено, і спить вино в бокалах,
і він оповіда під мирний тріскіт дров
про дикий жах війни, з якої він прийшов,
у висловах простих і роблено недбалих.
Та кличе щось його під чорне небо знов…
У матері в очах майнув тривожний спалах,
і лине блідизнá до лиць її зів’ялих:
здолав загибель він, любові ж не зборов.
Примовкла і сестра – ще розсвіт, ще дівчисько:
у пеклі, у диму, де згуба ходить близько, –
і там живе любов! Хіба не дивина –
і між руїн собі одшукує дорогу!
…А втім, усе життя хіба не та ж війна –
без шансу вижити, без прав на перемогу.
2011
Колись – ти тільки не питай, коли...
Колись – ти тільки не питай, коли,
чи довго ждати, до якої дати, –
спом'янемо ми в мирі тих, що йшли
збороти смерть – або життя віддати.
І била ніч крильми, немов кажан,
і слала гнів, неначе мстивий демон.
Лише одне було з усіх бажань:
о, дай їм сили подолати темінь...
Спом'янемо ми тих, хто горізнáч
лежав між трав, – і плями на зеленім,
і гул пожежі, і жіночий плач
далеким здасться і неуявленним.
2014
Цей їхній рай тобі не до вподоби?..
Цей їхній рай тобі не до вподоби? –
Це ж рай для невигадливих істот,
що люблять пишні золоті оздоби
і пнуться у князі із нечистот.
А ти – ти був наївний: воля... велич...
Тепер понад розореним гніздом
кружляєш, мов осиротілий лелич,
святий і жалюгідний заразом.
2011
Шляхетних лицарів і дам прекрасних...
«Шляхетних лицарів і дам прекрасних
доба минула. І злостивий насміх
нових вандалів над усім стоїть.
І меркнем ми, змарнілі водномить,
вигнанці світу, що чужак привласнив,
недобитки окрадених століть.
А хиже плем’я, ласе до дармиці
(тавровані їх каторжанські лиця,
в очах бичачих тріумфує зло...),
в домівки наші пошестю впливло». –
«Хай ницістю своєю вп’ються ниці.
Це все уже було, було, було!..
Жахтів огонь, і – кожна ув одінні
розкриленім – металися жрекині,
подібні до сполоханих пташат...
Та сам себе лякався Герострат,
і гнівний лик цнотливої богині
ввижавсь йому яснішим устократ».
2011
ЗАМІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ЛІРИКИ
промовив Зевс і бороду потер, –
для пікніка цілком собі ідея.
Чекаю на Олімпі у четвер».
…На Афродіті брязкали коралі,
сміявсь Гефест, щось смажив на мангалі,
і німфи танцювали цілу ніч.
І до сатирів лащились химери,
і хтось рецептик попросив у Гери,
а Зевс розпив з Аїдом могорич.
2011
Ох, відмотати б, наче у кіно...
Ох, відмотати б, наче у кіно,
незграбні кроки,
безтолкові рухи…
Він на траву, зелену мов сукно,
осів і голову зронив на руки.
І свист трибун, і сутінки богів.
Обурюйтесь! Горлайте! Розпинайте!
У кожного в житті – своє пенальті;
той – бог,
хто пережити це зумів.
2012