Ви не зайшли під своїм акаунтом
Стежте за нашими оголошеннями
26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».
Нові твори на рівноденні
Один у морі
Л.Б.
В тумані – протилежні береги.
(Гра визначена Торою й Кораном.)
На тому, що залишив, – вороги,
А іншого – не видно за туманом.
І тільки даль. І голоси китів.
Не простягтись на битім склі і лаврах.
Хай бачать з чужинецьких кораблів
М’язисту спину в сиротах і таврах.
Пора плодів – п’янка і золота –
Прощально й тоскно зазира у вічі,
І ящірка, відкинувши хвоста,
Зміїться на смаглявім передпліччі.
Наввимашки цю даль переплисти
Усім вітрам і всім мейнстримам в піку.
Перепливеш – чи ж досягнеш мети?
У морі імена згубили ріки.
В піснях згубили сенс німі слова.
Під три чорти – і перемоги, й трони!
Два береги й шляхи в тумані – два –
І третій шлях – углиб – старого Йони.
Твоя – не граматична – однина –
Не осягнути, не прожити всує.
Нехай поглине швидше глибина –
Одна вона від марноти врятує.
Нехай зімне, нехай в кулак згребе
(Хай буде і тобі по кволій вірі),
І воскресить, і вивергне тебе
Оновленим, у прохолодній шкірі.
І може, в сонячний, іскристий штиль
Під шепіт моря вічний монотонний
Ти виринеш із прохолодних хвиль
Веселим голим молодим тритоном.
І просурмивши в мушлю, наче в ріг,
Побачиш, від ясного сонця п’яний:
До берега з усіх смаглявих ніг –
Туди, де шелесткий прибій приліг,
Збігаються веселі острів’яни.
29 липня 2022 р.
В тумані – протилежні береги.
(Гра визначена Торою й Кораном.)
На тому, що залишив, – вороги,
А іншого – не видно за туманом.
І тільки даль. І голоси китів.
Не простягтись на битім склі і лаврах.
Хай бачать з чужинецьких кораблів
М’язисту спину в сиротах і таврах.
Пора плодів – п’янка і золота –
Прощально й тоскно зазира у вічі,
І ящірка, відкинувши хвоста,
Зміїться на смаглявім передпліччі.
Наввимашки цю даль переплисти
Усім вітрам і всім мейнстримам в піку.
Перепливеш – чи ж досягнеш мети?
У морі імена згубили ріки.
В піснях згубили сенс німі слова.
Під три чорти – і перемоги, й трони!
Два береги й шляхи в тумані – два –
І третій шлях – углиб – старого Йони.
Твоя – не граматична – однина –
Не осягнути, не прожити всує.
Нехай поглине швидше глибина –
Одна вона від марноти врятує.
Нехай зімне, нехай в кулак згребе
(Хай буде і тобі по кволій вірі),
І воскресить, і вивергне тебе
Оновленим, у прохолодній шкірі.
І може, в сонячний, іскристий штиль
Під шепіт моря вічний монотонний
Ти виринеш із прохолодних хвиль
Веселим голим молодим тритоном.
І просурмивши в мушлю, наче в ріг,
Побачиш, від ясного сонця п’яний:
До берега з усіх смаглявих ніг –
Туди, де шелесткий прибій приліг,
Збігаються веселі острів’яни.
29 липня 2022 р.
Липень 30, 2022, 0:24
Коментарі (2)Романс
Причарувала ти мого коня…
Лишився він один мені за друга…
Стискала серце несказанна туга,
На схилі дня я їхав навмання.
Вже відгули походи і бої,
Лише боліли ще недавні шрами…
Чи білий птах майнув під яворами,
Чи рукави мережані твої?
В задумі я послабив поводи́,
І кінь пішов повільно за тобою.
Цеберку повну ти несла з водою,
І він припав губами до води.
Чи він від спраги очманів немов,
Чи то дання було в твоїй цеберці?
Занило солодко мені у серці…
Ти озирнулась, я з коня зійшов.
Моя голубко, не було ні дня,
Щоб я не дякував за тебе Богу,
За те, що вечора того п’янкого
Причарувала ти мого коня!
18–19.VI.22
———————————————
Прим. При вокальному виконанні повторюються 3–4 рядки кожного куплету, крім останнього, який повторюється весь. Також у третьому куплеті при повторі дещо змінюється текст:
Цеберку повну ти несла з водою,
І кінь припав губами до води.
Липень 16, 2022, 16:57
Молитва до Архистратига Михаїла
(За іконою Юрія Нікітіна)
О наш заступнику святий,
Архистратиже Михаїле!
Ордою зло оскаженіле
На град насунулося Твій.
Нам на підмогу Ти мерщій
До зброї клич Небесні Сили
І воїнство сліпучокриле
Веди в благословенний бій!
Прилинь, святий Архистратиже!
Хай посвист крил Твоїх розріже
Над Києвом страшні дими!
Розвій ординців, як полову,
І їхню курку двоголову
Хрещатим списом прохроми!
20–22.ІІІ.22
Липень 16, 2022, 16:56
Перед будинком Зерових у Зінькові
Ні гордих портиків, ні строгих колонад, —
На старосвітський штиб мурований фасад,
Родини славної непоказний маєток,
Що стане Меккою поетів і поеток…
Тут мешканці нові, в них інші імена,
Над призьбою — нова і кладка цегляна,
І шиферовий дах, і ґанки на два боки —
Там, де в часи старі робили перші кроки
Поети обрані і люблячі брати,
Що, кару за талант примушені нести,
Відтак полинули, нових співців кумири,
На їм призначену зорю в сузір’ї Ліри.
2014–14.05.2021
——————————————————
Як відомо, з сімох дітей, які зростали у щедро обдарованій талантами родині Зерових, двоє, Микола і Михайло, стали поетами і перекладачами (Микола — також літературознавцем), Дмитро присвятився ботаніці, Кость — гідробіології, Георгій став інженером, їхня сестра Олена — лікаркою-стоматологом, а Валерія — провізором.
Зіньківський будинок Зерових я відвідала разом з батьками сім років тому, — тоді вулиця, на якому він стоїть, носила — о страшний глум! — ім’я Дзержинського, винахідника тієї пекельної машини смерти, що знищила Миколу, лідера опального угруповання київських неокласиків, і лише чудом випустила зі своїх пазурів Михайла (який продовжив на еміґрації справу свого старшого брата, творячи під псевдонімом «Михайло Орест»). На щастя, згодом вулиці повернули історичну назву — Дроздовська.
До речі, нині в Зінькові є і парк ім. Дмитра Зерова, і вулиця Братів Зерових. Тоді, 2014-го, нам її показав, а також провів прецікаву екскурсію Зіньківським народним історичним музеєм його директор Віктор Литус.
Липень 16, 2022, 16:54
Голоси (1)
Teenager
Перламутровий вечір застиг над стареньким Подолом,
І, торкнувши помадою спрагло розтулений рот,
Ти виходиш на лови звірям непривітним і кволим,
Поетеса зів’ялих троянд і юнацьких сухот.
Все минуще – й розтерзане серце, і збите коліно.
Від липневої спеки зібгалась і вицвіла даль.
Ти ідеш неквапливо і не переймаючись тлінним
В «Кофеєрію», в «Мамбу», а краще – у звичний «Ґрааль».
Хто він є – твій Адам? Ти ж йому – не ребро, а реберце.
Татуйовані слізки – на кінчиках пещених брів.
Тут, за столиком – тільки твоя оболонка, а серце
Задрімало на самому дні опівнічних морів.
Як втомило життя! І до краю втомило чекання.
А настирна сім’я поетесу картає й скубе.
І безвітряний сад, де живуть аромати й зітхання,
Із готичної мли і лякає, і вабить тебе.
Ах, зректися б навіки амбіцій, і гонок, і вражень!
Ах, коли б розчинитися – в тишу, в мовчання, в астрал.
І не бачити вже анемічних своїх відображень
На холодній поверхні облудних дорослих дзеркал.
Рання старість твоя – невідступна й тягуча, мов нежить,
І загорнуті в присмерк сімнадцять твої золоті.
Ти не знаєш, що я з-за сусіднього столика стежу
І милуюсь тобою, як всім і всіма у житті.
Я проходила це і сьогодні молодша за тебе,
І уже не лякаюсь лихих опівнічних примар,
Веселіше сміюсь, зачарована сонцем і небом,
І у нас із тобою, між іншим, в четвер семінар.
5 липня 2022 р.
Хочу розповісти історію цього вірша. Моя увага до деталей була винагороджена натхненням. Мандруючи Подолом, натрапила на вірш, який залишила на стіні юна, судячи з усього, й обдарована поетеса. Мене вразив не стільки сам текст, скільки дивовижне почуття, яке стояло за ним. І уява одразу намалювала портрет авторки: розумної, ніжної, але дуже самотньої дівчини. Можливо, вона належить до однієї з субкультур, які дозволяють таким самотнім душам знайти своїх і вижити. Вона могла б бути моєю студенткою. Хай там як, а її образ не давав мені спокою, поки це дивовижне відчуття не втілилося в рядки. Ось такий вийшов діалог двох текстів.
І, торкнувши помадою спрагло розтулений рот,
Ти виходиш на лови звірям непривітним і кволим,
Поетеса зів’ялих троянд і юнацьких сухот.
Все минуще – й розтерзане серце, і збите коліно.
Від липневої спеки зібгалась і вицвіла даль.
Ти ідеш неквапливо і не переймаючись тлінним
В «Кофеєрію», в «Мамбу», а краще – у звичний «Ґрааль».
Хто він є – твій Адам? Ти ж йому – не ребро, а реберце.
Татуйовані слізки – на кінчиках пещених брів.
Тут, за столиком – тільки твоя оболонка, а серце
Задрімало на самому дні опівнічних морів.
Як втомило життя! І до краю втомило чекання.
А настирна сім’я поетесу картає й скубе.
І безвітряний сад, де живуть аромати й зітхання,
Із готичної мли і лякає, і вабить тебе.
Ах, зректися б навіки амбіцій, і гонок, і вражень!
Ах, коли б розчинитися – в тишу, в мовчання, в астрал.
І не бачити вже анемічних своїх відображень
На холодній поверхні облудних дорослих дзеркал.
Рання старість твоя – невідступна й тягуча, мов нежить,
І загорнуті в присмерк сімнадцять твої золоті.
Ти не знаєш, що я з-за сусіднього столика стежу
І милуюсь тобою, як всім і всіма у житті.
Я проходила це і сьогодні молодша за тебе,
І уже не лякаюсь лихих опівнічних примар,
Веселіше сміюсь, зачарована сонцем і небом,
І у нас із тобою, між іншим, в четвер семінар.
5 липня 2022 р.
Хочу розповісти історію цього вірша. Моя увага до деталей була винагороджена натхненням. Мандруючи Подолом, натрапила на вірш, який залишила на стіні юна, судячи з усього, й обдарована поетеса. Мене вразив не стільки сам текст, скільки дивовижне почуття, яке стояло за ним. І уява одразу намалювала портрет авторки: розумної, ніжної, але дуже самотньої дівчини. Можливо, вона належить до однієї з субкультур, які дозволяють таким самотнім душам знайти своїх і вижити. Вона могла б бути моєю студенткою. Хай там як, а її образ не давав мені спокою, поки це дивовижне відчуття не втілилося в рядки. Ось такий вийшов діалог двох текстів.
Липень 7, 2022, 19:48
Стрічка віршів