Задвірки

Коли наздожене скорбота світова,

А на душі незатишно і гірко, –

Не Зевс, не Пан і не вода жива –

Мене рятують київські задвірки.

 

У них чаїться ніжна давнина,

Живе луна і мудроокі кицьки,

І затуляє цегляна стіна

Чи то стару церковцю, чи двірницьку.

 

У нетрях цих своїх впізнаємо,

Мов перших християн – за знаком Риби,

І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо

Там, де вітри хисткі хитають шиби.

 

Удень дрімають ці старі двори,

Пліткують, кволенькі плекають квіти,

А уночі за виграшки згори

Зірки притягують, немов магнітом.

 

І можна обійняти небеса

У діамантових колючих цятках

І прослизнути непомітно за

Сарайчика відхилені дверцята.

 

І попиваючи коньяк чи ель,

За кресленнями на дереворитах

Тут можна міжпланетний корабель,

Не привертаючи уваги, спорудити.

 

І стартувати звідси – аж на Марс,

Та так, що жоден не помітить це собака.

(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,

Та рима вже забита Пастернаком.)

 

Тут забуваєш і печаль, і зло,

Усе, що не збулося й відболіло,

Усе, що ніжним і живим було

І що любов’ю стати не зуміло.

 

І, може, тільки спогад долетить

І подих млявого, п’янкого літа –

У ці двори, та й то – лише на мить –

Як позивні сумної Аеліти.

 

5 березня 2021 р.

Квітень 4, 2021, 20:41
Кількість переглядів - 11
Подобається - 2
Дані опрацьовуються...

1 коментар до “Задвірки

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)