За річкою флейта сумує преніжно.
Над річкою – небо – о! – зоряний сад.
Чи ельфи, чи Пан, чи усміхнений Крішна –
Хтось ніжить цю флейту і кличе назад.
І кличе назад – у задумливу осінь,
Де я неприкаяна – мов ковила.
Сміюсь і викручую мокре волосся,
Не можу повірити: перепливла!
А ніч – наче річка. І там, де в лататті,
Мов щука, зачаєно човен заліг,
Чекає на мене, пильнує багаття
Веселий і дужий земний чоловік.
Він голову гордо тримає на в’язах,
Мугикає стиха. Не сниться мені.
І ходять під шкірою бронзові м’язи,
І зблискують зуби в гарячій пітьмі.
Він відає вивірки сховки торішні
І пізнього птаха стривожений лет.
І голос його, то закличний, то ніжний,
Мене виривав із солодких тенет.
Ах, серед мудрованих флейтиних звуків
Блукати б і вічно не відати лих –
Та очі зелені,
та бронзові руки –
Ну як же прожити без них?
А флейта сумує, сумує і кличе,
І все дорікає, що, мокра і зла,
До нього втекла я з сумного заріччя –
Навіки, навіки втекла.
Пробач, моя флейто, тобі я залишу
І мрії, і сни, й зачаровану тишу,
І сосни, відкриті вітрам.
Тобі – синю сутінь, у нетрях розлиту,
І мох, що розкішніше од оксамиту –
Не рівня моїм килимам.
Тобі – і страхи, і тривоги дитинства,
Й образи минулі, і ніжне сестринство,
І сумніви, й сльози, а нам –
Занадто веселим, земним і тілистим –
Нічного багаття розсипані іскри,
Земні наші радощі – нам.
11 – 12 вересня 2020 р.
Дані опрацьовуються...