Teenager

Перламутровий вечір застиг над стареньким Подолом,

І, торкнувши помадою спрагло розтулений рот,

Ти виходиш на лови звірям непривітним і кволим,

Поетеса зів’ялих троянд і юнацьких сухот.

 

Все минуще – й розтерзане серце, і збите коліно.

Від липневої спеки зібгалась і вицвіла даль.

Ти ідеш неквапливо і не переймаючись тлінним

В «Кофеєрію», в «Мамбу», а краще – у звичний «Ґрааль».

 

Хто він є – твій Адам? Ти ж йому – не ребро, а реберце.

Татуйовані слізки – на кінчиках пещених брів.

Тут, за столиком – тільки твоя оболонка, а серце

Задрімало на самому дні опівнічних морів.

 

Як втомило життя! І до краю втомило чекання.

А настирна сім’я поетесу картає й скубе.

І безвітряний сад, де живуть аромати й зітхання,

Із готичної мли і лякає, і вабить тебе.

 

Ах, зректися б навіки амбіцій, і гонок, і вражень!

Ах, коли б розчинитися – в тишу, в мовчання, в астрал.

І не бачити вже анемічних своїх відображень

На холодній поверхні облудних дорослих дзеркал.

 

Рання старість твоя – невідступна й тягуча, мов нежить,

І загорнуті в присмерк сімнадцять твої золоті.

Ти не знаєш, що я з-за сусіднього столика стежу

І милуюсь тобою, як всім і всіма у житті.

 

Я проходила це і сьогодні молодша за тебе,

І уже не лякаюсь лихих опівнічних примар,

Веселіше сміюсь, зачарована сонцем і небом,

І у нас із тобою, між іншим, в четвер семінар.

 

5 липня 2022 р.

 

Хочу розповісти історію цього вірша. Моя увага до деталей була винагороджена натхненням. Мандруючи Подолом, натрапила на вірш, який залишила на стіні юна, судячи з усього, й обдарована поетеса. Мене вразив не стільки сам текст, скільки дивовижне почуття, яке стояло за ним. І уява одразу намалювала портрет авторки: розумної, ніжної, але дуже самотньої дівчини. Можливо, вона належить до однієї з субкультур, які дозволяють таким самотнім душам знайти своїх і вижити. Вона могла б бути моєю студенткою. Хай там як, а її образ не давав мені спокою, поки це дивовижне відчуття не втілилося в рядки. Ось такий вийшов діалог двох текстів.