П’янке надвечір’я розірве сирена. Тривога.
Півонії в’януть, та будуть жоржини і айстри.
Не бійся, тривожної ночі ми ближче до Бога.
Як тепло творінню в руках всемогутнього Майстра.
Сирена замовкне – і чути: тут поруч, за садом,
Де кривиться місяць, немовби вкусивши цитрину,
Струнка продавчиня, п’яненька, неначе менада,
Сміється, впустивши ключі від дверей магазину.
В земному вигнанні, де стали тривоги на чати,
Єдиному в тиші нічній поклоняючись лику,
Я вчуся мовчати і слухати – й знову мовчати
Епосі моїй секулярній і схибленій в піку.
І перевіряти, чи на ніч зачинені двері,
І вчасно й доречно звільняти обурення повінь,
І бачити зелень і, виливши все на папері,
Безжально спалити нікчемну копійчану сповідь.
І дихати так, щоб розправити сонні легені,
І вдячною бути за зими минулі і весни.
І днями читаючи в стрічці чужі одкровення,
Я бачу приховану суть, а вона безсловесна.
І знаю: мої манівці, перемоги й проколи,
І радість найбільшу мою, й найзвитяжнішу муку
Уже не довірю, уже не довірю ніколи
Ні пастві студентській, ні «коучам», ні «фейсбуку».
14 червня 2022 р.