Озеро (Сон подруги)

Не буває пізно – буває вже не потрібно.

Фаїна Раневська

 

Жінка кохає так, ніби ніколи не покине,

і покидає так, ніби ніколи не любила.

Моніка Беллуччі

 

Дослухатись до денних суголось,

Струсивши геть зі скронь мігрені німби.

А озеро прийшло і розляглось

У цьому сні під вікнами моїми.

 

Я стільки років кликала його,

Не в тих богів вимолюючи ласки.

А уві сні воно саме лягло

Мені до ніг і мовило: «Будь ласка.

 

Гладінь мою ні вітер, ні човни,

Ні люди не тривожать, ні рибини.

А ти зумій, а ти сама пірни

З балкону просто вниз, моя єдина.

 

Спочинь у мене на мулкому дні,

Забувши про турботи і погоні».

Я знала: нижче поверхом мені

Край підвіконня вріжеться у скроню.

 

У вічі страшно кинеться асфальт,

До цятки скулиться моє минуле,

Щоб завтра вранці серед жовтих шпальт

Моє ім’я безславно промайнуло.

 

І я замкнула наглухо балкон,

І на пательню, де шкварчав бекон,

Мені долити масла довелося,

А в турці кава пінилась густа,

І пахли чоловікові вуста

І тютюном, і свіжістю водночас.

 

О, запах дому, кави і борщу,

Й бекону з ноткою смачного диму!

А озеро кипіло від дощу

І плакало за вікнами моїми.

 

А чоловік у скроню цілував,

Мов на конверт приклеюючи марку.

А хвилі корчились, і танцював

На них недопалок його цигарки.

 

24 – 25 лютого 2021 р.