Л.Б.

Ну що це за зима – самі відлиги.
То сонце, то дощем набрякла вись.
Твій хутірець не дочекався снігу,
І ми в столицю знову подались.

Ускочиш в яму – просичиш: «Холєра!»
І підморгнеш мені: «Даруй за шум».
А я пишу роман про море і галери –
Так тихо-тихо, подумки пишу.

Пишу про Бадистан і мінарети,
І небо над Алжиром осяйне,
І про пашу, філософа й поета,
Який колись купив тебе й мене.

Про втечі, про повстання і двобої,
Про ласки, від яких тремтить душа,
Про ті світи, де звів нас із тобою
Мій добрий геній, мій смішний паша.

Доволі натяків, які тривожать серце.
За чоловічу силу й простоту
Спасибі. Вечір. І дорога смерклась.
Ліси й ліси, загорнуті в сльоту.

А в Києві – вино з солоним сиром.
Оливок трохи, тостів і сардин.
І наше вторгнення в твою квартиру
Вітає кіт з очима, як бурштин.

Сплати йому звичайне ласе мито.
Кота пригорне (вкотре бачу я),
Складним татуюванням оповита,
Міцна і лагідна рука твоя.

Господар вдома – то чого ж хотіти?
Ловити ці хвилини золоті.
Згорнутися клубочком, муркотіти
Про затишок і радощі прості.

І може, навіть сніг впаде до ранку.
Ну, що там ще лишилось? Кілометр?
Я, наче кішка, нюхаю дублянку –
Цю свіжу суміш вітру й сигарет.

І вже коли засну (така знемога!),
То й уві сні привидиться мені
Усе те саме: вечір і дорога,
І сосни, й дужі руки на кермі.

24 лютого 2020 р.