Вливається протяг у ветху кватирку,
А промені кволі й скісні.
Поділ захаращений, наче квартирка,
Де каву ти вариш мені –
Зітхаєш і вариш,
Сумуєш і мариш –
У ці непереливки-дні.
А як починалось для нас, меломанів,
Міське березневе тепло!
Поділ і Узвіз, позолочені бані,
На столику свічку і жовті тюльпани
Із космосу видно було –
Всім ангелам видно було.
…Крамничка внизу – бакалія і фрукти.
А далі не треба гуляти.
У цю Карантинну, в цю сонячну бухту
Лихі не вдеруться пірати.
Не склалось з весною,
Не склалось з ремонтом,
Не склалось з Евксинським омріяним Понтом.
Життя – то стрімка течія.
Самотність у чаті, жахіття в лептопі.
Єдина константа – і та в Конотопі –
Розділені відстанню два наші спаяні «я».
Лишається тільки в кватирку палити,
Як бабця – вдова бригадира.
І кроки її, й аромати, і квіти
Ще й досі живуть у квартирі.
А ти й метикуй – чи кутки освятити,
Чи просто зірвати шпалери,
Бо бабця прикута до грішного світу,
Як раб – до своєї галери.
Ти кажеш їй: «Ба, ну кого ти лякаєш?
І сукні, і спогади струхли».
А вранці зітхаєш і знов замітаєш
Розсипану пудру на кухні.
Цей пудрений запах, цей запах старечий –
Такий недоречний для раю.
Похилені плечі,
І смуток надвечір,
Як трюмна вода, прибуває.
О, краще рубатися на абордажі,
Ніж нидіти в трюмі квартири!
Та в небі крилаті куратори наші,
Які наділяють по вірі, –
Крізь цю маячню й каламуть передбачень,
Крізь шал сподівань і тривог –
Я вірю, що бачать,
Напевне що бачать –
Заварену каву – на двох.
27 березня 2020 р.
Перечитую ці вірші — і на душі теплішає…