Якою виссю дихали слова
У присмерку: Profani, procul ite[1].
А я чекала білого Різдва,
Коли каміном темна ніч зігріта,
Щоб на вельони молодих снігів
Лягали відсвіти високих вікон,
Щоб знов наснився той далекий спів,
Коли я ляжу поруч з чоловіком –
На ложі, що призначене мені
Народженням, а чи гріхопадінням.
Я чесно проживала тихі дні,
Не сперечаючись із Провидінням.
Хліб випікала, патрала курей,
І завжди знала, що Луї тривожить.
І кепсько намальований Борей
Копилив губи над подружнім ложем.
Вдягалася, як завше, до лиця
(Мій чоловік – з грошима і не скнара).
Але ж чому висока туга ця
Зійшла, немов Преображення хмара?
І під склепіннями стогнав орган
Про райські береги й звитяжну муку,
І благовірний – хвацький стариган –
Мене тримав у присмерку за руку.
І хлопчик-кухарчук, щербатий паж,
Наздоганяв, настирний, наші сани.
А я крізь сніг дивилась на вітраж,
Зігріта хутрами і голосами.
І мій Луї, це янголя мале
(Три роки, як приніс його лелека),
Вже реготав, коли читав Рабле
Мені уголос чоловік-аптекар.
А чоловік – домашній деміург –
Мені підморгував, хоч це не личить:
«Ой, серденько, а що там за Панург
Щовечора під вікнами стовбичить?»
І я йому відповідала в тон,
Шукаючи кресало на поличці:
«Мсьє, коханий, кепський з вас дракон.
Дружина ваша – чесна католичка».
І серед болю і пересторог
Я знала, бути ким, чому служити.
Немудре світу уподобав Бог,
І я була щаслива просто жити:
Молитись щиро Діві Пресвятій,
Мікстури готувати й маринади,
Й чекати, що крізь сон і присмерк вій
Побачу відблиск неземного Саду.
І знати: в день, коли поглине мла,
І я схилюся, квола і безсила,
Я не заплачу, Боже, бо жила –
Варила, ткала, няньчила, любила.
І що провівши ще одну весну,
А чи вдихаючи дими осінні,
Спокійно, як щовечора, засну
В очікуванні Світла й Воскресіння.
30 січня 2023 р.
[1] Ідіть геть, непосвячені (лат.).