Дівчині

Так от, послухай, міс Невідомо-Хто,

ти боягузка.Ти боїшся того,

що люди закохуються

і належать одне одному.

 

Х/ф «Сніданок біля Тіффані»

 

Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі

Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,

Що чвари  сімейні, хрестини і будні чужі

Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.

 

І в серця печеру, де триста поховано лих,

Де болі одвічні – приручені майже і свійські,

Пускала роками не тих і вітала – не тих,

Готових і руки умити, й піти по-англійськи.

 

В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,

Болючі поразки жили у клітках золочених –

Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,

Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.

 

Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),

Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,

Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,

Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.

 

І наче платівку затерту, крутили тобі

Якусь маячню про стару і розбите корито.

А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі

Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.

 

…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,

Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,

І посуду брязкіт, і жваві людські голоси

Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.

 

І в місті, з якого тікає похмура зима,

Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,

Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема

Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.

 

У місті, де вигнули спини високі мости,

Де сказано все щодо вічності й щодо любові,

У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти

Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.

 

Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –

Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,

Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –

І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.

 

23 березня 2021 р.