– А хочеш, казку розповім? – Яволь.
– Гаразд, я спробую без плеоназму.
В одній країні правив злий король
(Гадаю, й сам ти пригадаєш назву).
І якось взимку, певно так, в обід,
Коли вже сонце досягло зеніту,
Сказав собі: «Я завоюю світ,
Хоч маю під рукою вже пів світу.
А щоб скоріше досягти мети,
Не тільки військо й з провіантом фури –
Мій славний герб нестимуть у світи
Й дотепники веселі – трубадури.
Їх і чужий послухає народ.
Їх і обірванець, і герцог знає.
Для них не пожалію нагород,
Лиш хай мою величність прославляють».
Та тільки трубадури (як же так!),
Зухвальці, забіяки і поети,
Відмовилися королівський знак
Нашити на каптани і колети.
Ах, як палала королівська лють!
Король волав: «Співаєте востаннє!»
Але збагнув: як непокірних вб’ють,
То у країні спалахне повстання.
Він мовив так: «Всі владарі землі
На мене зуб (і це не дивно) мають.
Я їх продам піратам Сомалі –
Хай там головорізам заспівають».
Ішла війна не місяць і не два,
І не один поліг безстрашний витязь.
Були у короля гіркі жнива,
Бо світ йому не захотів коритись.
І кожен, в кому щирий гнів кипів,
З нападником за волю бився радо,
А біля сомалійських берегів –
Там королівська полягла армада.
І взнав король, хто в цей буремний день
На подвиги розбійників підбурив –
Вони в бою співали злих пісень
З репертуару хлопців-трубадурів.
Збагнув король і те, що справа швах –
Корона з лисини додолу впала.
Тепер його імперія по швах,
По швах усіх (ви уявіть) тріщала.
Він з власної країни ледве втік,
Світ клянучи, уже йому немилий,
А вслід йому, як переможний крик,
Дошкульна й горда пісенька летіла:
«Хистка опора – твій земний престол.
Минають війни і роки похмурі.
А вічні – Бог, любов і рок-н-рол,
І пісенька безстрашних трубадурів».
Дані опрацьовуються...